З вірою в магію Нового року
Як протягом століття змінювалися традиції найулюбленішого свята українців, розповідає історико-гастрономічна експозиція, що відкрилася в Києві
Чи хтось сперечатиметься, що Новий рік — наше найулюбленіше родинне свято? Саме так — родинне, бо його важко уявити без красивого столу зі смачними і яскраво оздобленими стравами, за яким збирається вся сім’я. Здавалося б, усталені десятиріччями традиції поступово наповнюються новим змістом, набувають нових рис та деталей.
Правила, народжені часом
Колись Новий рік зустрічали під бій курантів і «блакитний вогник» у телевізорі, з келихом радянського шампанського у колі родичів і друзів. У деяких сім’ях обов’язково переодягалися в карнавальні костюми і співали, танцювали під ялинкою. А за старим київським звичаєм, дехто в новорічну ніч мандрував домівками друзів, вітаючи їх із Новим роком. Так за кілька годин можна було посидіти за кількома святковими столами.
Останні десять років у столиці дедалі більше набувала популярності традиція зустрічати Новий рік на Майдані Незалежності під виступи запальних артистів і гучний феєрверк, звісно, з келихом шампанського, бутербродами і солодощами, прихопленими з дому. Після трагічних подій у центрі столиці епіцентр свята перемістився на Софійську площу, де тепер встановлюють не тільки головну ялинку країни, а й містечко розваг і торговельні ятки. Звісно ж, родинний святковий стіл залишився центром і головним атрибутом, об’єднує різні покоління.
Часи змінюються, змінюючи й традиції святкування. Це можна побачити і відчути, пройшовшись залами історично-гастрономічної виставки, що відкрилася у столиці напередодні Нового року. Експозиція складається з п’яти інсталяцій, які відтворюють святкову атмосферу різних періодів минулого століття: початок ХХ сторіччя, 30—40-ві, 80-ті й 90-ті й наш час. Кожна з них являє собою затишний куточок тогочасного житла з раритетними меблями, килимами і годинниками, телевізором і магнітофоном, елементами декору й сервірованим новорічним столом.
Ці святкові інсталяції — не тільки гастрономічні реконструкції, а й історичні, бо для відтворення побуту тих часів організатори виставки спиралися на дослідження краєзнавця Анатолія Макарова (книжка «Новий рік і Різдво. Історія і традиції»), монографію Інституту історії України про повсякденне життя радянського суспільства у 1930-ті, архіви київських газет, консультації відомих знавців київського минулого Михайла Кальницького і Станіслава Цалика та численні поради пересічних киян, які щедро ділилися спогадами про святкування Нового року в різні періоди.
П’ять новорічних столів щедро заповнені бутафорськими стравами, популярними саме в той час, напоями, обов’язковими шампанським і боржомі. Декоратори проекту Олександра Патока і Тата Вербе зізнаються, що знайти посуд ХХ століття виявилося не менш складно, ніж торшер з 1980-х.
«Ми шукали все необхідне на блошиних ринках, у приватних колекціях, у бабусь і дідусів, які живуть серед старовинних речей, — розповідає Олександра Патока. — Найдавнішим експонатом став свічник приблизно 1905 року. Саме таким на початку минулого століття прикрашали святковий стіл разом з гілками ялинки. Окремо ми задіяли бутафорії — відтворили, зліпили і вручну розписали їжу і виклали на посуд відповідних років. Адже в кожен період була гастрономічна мода».
Приємно, що автори ідеї Олександр Тодорчук, куратор виставки Зоя Звиняцьківська та інші організатори — небайдужа молодь, яка із задоволенням сама зазирнула у минуле і допомогла це зробити іншим.
Дід Мороз з вати та запечене порося довгий час були важливими символами новорічного свята. Фото Юрія САПОЖНІКОВА
Стіл, який єднає
Кесарійське порося було головною стравою новорічного столу в Києві у 1900 році. Тоді на місцевих базарах масово продавали молодих свиней, щоб запекти їх на свято. «Воно так звалося, тому що на 1 січня припадав день Василя Великого, — розповідає куратор виставки Зоя Звиняцьківська. — А він був архієпископом Кесарії, заступником свиней та свиноводства. Історики мають чимало листівок і карикатур, на яких зображено печених та живих поросят. Усміхнені та щасливі, вони лежать на тацях, дивляться на людей.
У тогочасних газетах писали, що всі базари Києва торгували поросятами. Вийшовши на вулицю, можна було побачити людей, які несуть поросят. Вони були недорогими, і багато хто міг собі це дозволити».
Уже тоді популярними були мандарини, якими прикрашали ялинку. «Мандарини були дорожчими за поросят, бо їх важко було дістати, довго і складно транспортувати до Києва. А ще ялинки прикрашали горіхами в золоті, цукерки вішали на кінчики гілок, а вглибині чіпляли мандарини», — розповідає організатор виставки.
У 1920-ті роки Нового року не відзначали, бо вважали буржуазним пережитком. Однак згодом цю традицію відновили. 1935 року було прийнято рішення, і за два дні до Нового року виготовлено солодкі подарунки для дітей, і на офіційному рівні відбулися святкування з ялинками. Запровадили вихідний день. Тоді відновилася традиція встановлювати і прикрашати ялинку вдома.
Новорічний стіл 1940 року в експозиції з доволі скромними стравами. Тут бачимо холодець, оселедець під цибулею, солоні огірки. Мандарини, які почали вирощувати в СРСР в Абхазії, дозрівали напередодні Нового року. Вони зайняли почесне місце на святі. Шпроти на новорічному столі опинилися аж після 1949 року, коли Латвія вже входила до складу СРСР, хоч популярні консерви почали виготовляти ще з 1890-го.
Куточок квартири з 1980-х вражає не тільки модними тоді килимами, програвачем платівок, а й щедрим столом. Тут можна побачити славнозвісний олів’є, салат «Мімоза», печінковий тортик, холодець, заливну рибу, курку гриль, різноманітну м’ясну нарізку. Таким було модне на той час меню. Страви з майонезом свідчили про неабиякі здібності господарів у добуванні дефіциту. Червона і чорна ікра, карбонад і балик, салямі стали прикрасою новорічного столу і свідченням достатку. Діставши баночку з майонезом, її берегли до свят, щоб, розбавивши сметаною, змастити салат олів’є, виготовлений за значно спрощеним рецептом, ніж його придумали кухарі в ХІХ столітті. Цікаво, що це буржуазне надбання в усі часи настільки подобалося радянській верхівці, що його не заборонили, а готували навіть у робітничих їдальнях, не кажу вже про партійні, але дозволялося ним поласувати лише ударникам праці кілька разів на тиждень.
Переходимо до ближчих до нас часів. У 1990-ті роки залізна завіса впала, радянські люди відчули себе жителями великого світу, українці побачили близькі й далекі країни. Полиці магазинів почали наповнюватися незвичними продуктами, делікатесами й екзотичними фруктами. Це знайшло відображення в новорічному столі. Тепер у моді морепродукти, дивовижні фрукти, ананаси, французькі сири й бельгійський шоколад. Шампанське і лимонад доповнює модна новинка — розчинний напій «Юппі». Киянам так полюбився київський торт, який почали виготовляти із середини 1960-х, що традиція спершу відстояти чергу, а потім обов’язково поласувати ним саме у новорічну ніч залишилася надовго. І досі популярно зустрічати Новий рік під телевізійний «блакитний вогник».
А як же без Діда Мороза?
І який Новий рік без Діда Мороза? Нам здається, що він був завжди. Стояв на звичному місці під ялинкою і роздавав подарунки на дитячих святах. Але казковий дідусь з’явився відносно недавно.
Протягом ХІХ сторіччя символом Нового року обирали і янголятко, і хлопчика з букварем, і молодого солдата, і навіть давньоримського бога Сатурна — дідугана з косою на плечі. Цих персонажів зображували на поштових листівках, з’являлися вони на новорічних карнавалах, але так і не змогли втілити дух веселого і казкового свята.
Згодом прийшло розуміння, що не треба вигадувати нового персонажа, а використати образ популярного серед людей святого Миколая, який, за легендою, піклувався про дітей і приносив їм подарунки, поєднавши його з героєм дохристиянських слов’янських міфів Морозом, Морозком, величним духом зими. Снігуронька — цілковитий витвір народної фантазії, онучка Діда Мороза. У ХІХ столітті вона стала особливо популярною завдяки опері Римського-Корсакова.
Традиції ставити фігурку Діда Мороза і Снігуроньки під ялинку тривалий час не існувало, і масово їх виготовляти почали лише у 1930-ті роки. До 1970-х технологія і матеріали майже не змінилися: виготовляли Дідів Морозів з вати, облитої клеєм і прикрашеної блискітками. Обличчя робили з пап’є-маше і вручну розписували фарбами, тож казкові дідусі були неоднаковими: одні виходили серйозними, інші — веселими. У 1970-ті їх почали виробляти з нового матеріалу — пластмаси, хоч старі й нині вважаються найкращими.
Уже пізніше серед іграшок під нашою ялинкою з’явилися популярні в інших країнах Санта Клауси, які відрізняються від наших дідусів. Традиційно Дід Мороз не у штанях, він одягнений у кожух і має довгу бороду.
На виставці 30 раритетних фігурок Дідів Морозів з різних регіонів України демонструють, як змінювався образ головного символу Нового року. Цими експонатами з радістю поділилися українці, в яких досі збереглися свідки їхнього дитинства. Найцінніший експонат — з колекції харків’янки Катерини Ковпак. Він родом з 1950-х років, зроблений з вати і не реставрований.
Насамкінець. Кожен з нас своїми сімейними традиціями складає загальну картину сучасного святкування зустрічі Нового року. Колись історики з цікавістю переглядатимуть наші фото у Фейсбуці чи Інстаграмі, можливо, дивуватимуться нашим радісним обличчям в морозяну новорічну ніч, проведену біля ялинки на площі рідного міста. Збиратимуть рецепти наших улюблених святкових страв. І знатимуть, що ми, як і наші діди й батьки, любили збиратися за родинним столом, щоб разом зустріти Новий рік, який для всіх поколінь залишається наповненим магією і казкою, вірою в щасливе майбутнє.
Урядовий кур’єр
