Бердичів — “Волинський Єрусалим”: історія міста, яке стало серцем єврейського світу

Бердичів — місто з унікальною історією, яке у XVIII–XIX століттях перетворилося на один із найбільших центрів єврейського життя не лише в Україні, а й у всій Європі. Його недарма називали “Волинським Єрусалимом” — тут формувалася культура, релігія, освіта та торгівля, які впливали далеко за межі регіону.

Бердичів — одне з тих міст, чия історія набагато більша за його сучасні масштаби. У ХІХ столітті його знали далеко за межами України як потужний центр єврейського життя, торгівлі, ремесел, релігії та культури. Саме тут сформувалася одна з найбільших єврейських громад не лише на українських землях, а й у Європі. Недарма Бердичів отримав назву “Волинський Єрусалим”. Це було місто, де єврейська громада визначала ритм життя, формувала економіку, створювала культурне середовище і впливала на розвиток цілого регіону. Навіть після катастроф ХХ століття Бердичів і далі залишається важливим місцем пам’яті для євреїв усього світу.

Мавзолей хасидського цадика Раві Іцхака Бердичівського. Фото Романа Маленкова

Єврейське кладовище. Фото Романа Маленкова

Перша згадка про єврейську громаду в Бердичеві датується 1712 роком. Саме тоді тут був заснований кагал, а це означає, що єврейське населення вже мало достатню чисельність і вплив, аби організувати повноцінне громадське життя. У 1765 році в місті проживало 1220 євреїв, а вже в 1787 році — близько 1500. На той час Бердичів поступово перетворювався на важливий духовний осередок. В останній чверті XVIII століття він став одним із центрів хасидизму в Україні, а після 1793 року — і в межах Російської імперії. Саме в 1785 році рабином Бердичева став Леві Іцхак Бен Меїр — одна з найшанованіших постатей у хасидській традиції, знаний своєю мудрістю, простотою та духовною силою. Його могила донині залишається місцем паломництва для хасидів з України, Ізраїлю, США та інших країн. Наприкінці XVIII століття в Бердичеві також запрацювала єврейська друкарня, що зробило місто одним із важливих центрів єврейського книгодрукування.

Після другого поділу Польщі у 1793 році Бердичів перейшов під владу Росії. Спочатку він належав до Брацлавського воєводства, згодом — до Волинської губернії, а з 1846 року став повітовим містом Київської губернії. На кінець XVIII століття Бердичів уже був великим і жвавим містом. У 1798 році тут налічувалося 864 будинки та 4820 мешканців. У місті діяли дві шовкові фабрики, шкірзавод, цегельний завод і два млини. Промисловість і ремесла активно розвивалися, а розташування в межах смуги осілості сприяло припливу єврейських ремісників та торговців. У першій половині ХІХ століття Бердичів стрімко зростав і за чисельністю населення, і за масштабами торгівлі. Саме тоді він став найбільшим торговельним центром України. Тут працювали великі єврейські фірми Манзон, Ефруссі, Горвіц, Френкель, Трахтенберг та інші. Київський генерал-губернатор Іван Фундуклей прямо називав Бердичів єврейським містом, підкреслюючи, що сім восьмих його населення становили саме євреї. У середині ХІХ століття в Бердичеві було вже 1785 будинків, із них 85 кам’яних, а населення перевищувало 41 тисячу осіб.

Згодом роль Бердичева як великого торговельного центру почала слабшати. Уже з 50-х років ХІХ століття торгівля втрачала свої попередні позиції, однак натомість зросло значення промислових підприємств і ремісничої праці. У місті працювали ювеліри, кравці, шевці, годинникарі, столяри, токарі, ковалі та представники десятків інших ремесел. Саме єврейське населення значною мірою забезпечувало цю господарську багатогранність. Водночас за зовнішнім образом багатого і ділового міста ховалася й інша реальність. Лише близько 20% євреїв Бердичева можна було вважати забезпеченими. Приблизно 70% не мали жодної власності, окрім особистих речей, а значна частина людей жила в перенаселених помешканнях і в умовах бідності. Ще близько 20% населення виживали завдяки благодійності. Це була громада з величезним внутрішнім контрастом: поряд із багатими купцями існували ремісники, дрібні торговці та відверто бідні родини.

На початку ХІХ століття в середовищі більш заможної частини громади почали поширюватися ідеї Хаскали — єврейського просвітництва. Однією з ключових постатей цього руху в Бердичеві став письменник Іцхак Бер Левінзон, з ініціативи якого виник гурток “любителів освіти”. Його погляди на релігію, етику та знання вплинули на кілька поколінь єврейської молоді. Просвітницький рух не охопив усю громаду, але залишив помітний слід. У 1850 році було відкрито перше казенне єврейське училище, а в 1860 році — друге. Щоправда, освіта залишалася доступною насамперед для дітей із заможних родин. Важливу роль у розвитку освітнього середовища відіграв і доктор Ротенберг, завдяки якому в місті відкрили гімназію та збудували громадську бібліотеку. Проте навіть попри ці зміни на початку ХХ століття письменними були лише трохи більше 18 тисяч євреїв, тобто 44% єврейського населення міста. Перед Першою світовою війною в Бердичеві діяли 21 навчальний заклад, серед них комерційне училище, три гімназії та вище початкове училище, а загалом там навчалися 2186 учнів. Окрім шкіл, у місті працювали театр, бібліотеки, кінотеатри та клуби, що формувало досить насичене культурне життя.

В колишніх єврейських кварталах Бердичева ще й досі можна зіткнутись із химерним мереживом хитких сходів. Фото Романа Маленкова

Попри вплив просвітницьких ідей, Бердичів у ХІХ столітті залишався передусім оплотом хасидизму. Він протистояв асиміляції, тримався своїх релігійних традицій і пишався статусом одного з найбільших єврейських центрів Східної Європи. Водночас тут виникав і освічений, заможний прошарок єврейського суспільства, що активно включався в ширші культурні процеси. Саме з Бердичева походила родина Рубінштейнів, яка дала світові братів-музикантів Антона і Миколу. Тут жив і творив відомий єврейський письменник Менделі Мойхер Сфорім, а в 80-х роках ХІХ століття з містом був пов’язаний і класик єврейської та світової літератури Шолом-Алейхем. Усе це робило Бердичів не просто релігійним чи торговельним центром, а містом з живою, складною і дуже насиченою інтелектуальною атмосферою.

Під час царської доби Бердичів, на відміну від багатьох інших міст, уникав великих погромів. Проте після революційних потрясінь ситуація різко змінилася. 5–6 січня 1919 року тут стався один із перших єврейських погромів в Україні. Тоді було вбито 17 людей, близько 40 поранено, а сотні стали жертвами грабежів і насильства. Громадянська війна, зміна влади і загальний розпад колишнього порядку боляче вдарили по місту. З початку 1920-х років почалися глибокі зміни, до яких активно долучилися й самі євреї. Зникнення смуги осілості спричинило масову міграцію. За переписом 1926 року євреї становили вже лише половину населення міста, хоча раніше їхня частка сягала приблизно 80%. Це був початок нового етапу, коли Бердичів поволі втрачав свій статус суто єврейського міста.

Встановлення радянської влади серйозно вдарило по релігійному життю громади. Головну хоральну синагогу перетворили на “клуб войовничих безбожників”, а більшість із близько 80 синагог, що існували до революції, були закриті. Однак у 1920–1930-х роках культурне життя ще залишалося доволі активним. У 1920 році відкрився міський драматичний театр, а в 1928 році було створено Бердичівський історико-культурний заповідник. Певний час діяли єврейські школи, розвивалося самодіяльне мистецтво на ідиш, виходила газета “Дер арбетер”. Але вже на початку 1930-х років почалися обмеження використання ідишу, а до початку Другої світової війни повноцінне єврейське культурне життя у Бердичеві фактично згасло.

У міжвоєнні десятиліття Бердичів був пов’язаний із життям і творчістю кількох єврейських радянських письменників, серед яких Мойсей Гарцман, Аркадій Каган і Василь Гроссман. Перед німецько-радянською війною в місті проживало близько 75 тисяч людей, і половина з них були євреями. Багато хто працював на заводах, у майстернях, у сфері освіти та медицини. У довоєнному Бердичеві діяли 47 медичних установ і 22 школи, де навчалося 9500 учнів. Це було велике, жваве, різноманітне місто, в якому єврейська громада залишалася важливою, хоч уже й не такою домінантною, як раніше.

З початком війни місто опинилося перед катастрофою. Радянські зведення не відображали реальної ситуації на фронті й не давали людям повного розуміння небезпеки. Із 1 липня 1941 року розпочалася евакуація сімей відповідальних працівників, але для більшості населення організованого порятунку не було. Після бомбардування міста 4 липня сотні жителів уже наступного дня намагалися втекти. Мости через річку Гнилоп’ять були підірвані, і люди з західної частини міста змушені були переправлятися човнами. Багато єврейських родин зібралися на вокзалі в надії сісти на евакуаційні ешелони, але ті так і не прибули. Загалом вирватися з міста змогли приблизно 10 тисяч осіб — це була лише третина єврейського населення. Крім того, до Бердичева перед окупацією стікалися й євреї з навколишніх містечок і сіл, сподіваючись знайти тут порятунок. Насправді ж місто перетворювалося на пастку.

7 липня 1941 року, на шістнадцятий день війни, німецькі війська увійшли до Бердичева. Майже відразу почалися переслідування і насильство проти єврейського населення. У серпні 1941 року розпочалося масове виселення людей до гетто, яке облаштували в бідному районі між ринком і річкою Гнилоп’ять. До 22 серпня все єврейське населення міста опинилося в тісноті, голоді й постійному страху. Квартири, які залишилися після виселення, розграбовували німецькі солдати та місцева поліція. У серпні 1941 року нацисти розстріляли 300 євреїв у внутрішньому дворі Бердичівського історико-культурного заповідника, а також сотні комуністів, працівників радянських органів і представників інших національностей. На початку вересня 1941 року поблизу села Хажин було знищено понад 10,5 тисяч євреїв Бердичева, яких обманом вивезли нібито на сільськогосподарські роботи. Це фактично стало ліквідацією тієї частини громади, яка ще могла чинити бодай якийсь спротив. У гетто залишилися жінки, діти та люди похилого віку. 14 вересня до Бердичева прибула зондеркоманда, яка разом з українською поліцією оточила район гетто. Вже 15 вересня понад 15 тисяч євреїв вивезли до ям поблизу аеродрому і розстріляли. У жовтні 1941 року гетто було остаточно ліквідовано. Навіть тих 400 фахівців, яких спочатку залишили в живих, згодом теж вивезли на розстріл. У травні та червні 1942 року в навколишніх селах тривали облави на тих, хто ще міг переховуватися. 16 липня 1942 року молодих євреїв розстріляли на Лисій горі. Останні групи були знищені вже в листопаді 1943 року і на початку січня 1944-го, напередодні визволення міста. За даними Надзвичайної державної комісії, за час окупації в Бердичеві було вбито 38 336 осіб, з них близько 30 тисяч — євреї. Вижили лише одиниці.

5 січня 1944 року війська 1-го Українського фронту звільнили Бердичів. Після війни частина євреїв повернулася до міста, але це вже була зовсім інша реальність. Громада, яка колись робила Бердичів “Волинським Єрусалимом”, була практично знищена. Єврейське культурне життя після війни так і не відродилося в тих масштабах, які існували раніше. За переписом 1979 року в місті проживало 4637 євреїв, що становило 5,8% населення, а в 1989 році — 3512 осіб, або 3,9%. Якщо порівнювати ці цифри з довоєнними показниками, то видно страшне: чисельність єврейського населення зменшилася в десять разів. За переписом 1989 року лише 117 осіб називали рідною єврейську мову, а 858 — російську. Із 1988 року почалася репатріація бердичівських євреїв до Ізраїлю та частково до США. За оцінками, на 1 січня 1995 року в Бердичеві проживало близько 800 євреїв, а на 1 січня 1998 року — менше 700. Так завершувалася історія громади, яка колись була однією з найбільших у Європі.

Окрема й дуже болюча сторінка — це пам’ять про знищених. У 1953 році на кошти жителів Бердичева встановили пам’ятник на місці масового розстрілу євреїв поблизу аеродрому, але він простояв лише один день і був демонтований за наказом начальства. Лише через 25 років цей монумент випадково знайшли на старому єврейському кладовищі, а в 1990 році встановили біля входу на нього. У 1983 році на 5-му кілометрі шосе Бердичів — Райгородок з’явився пам’ятний знак на місці масового знищення євреїв у 1941 році, однак тоді без вказівки національності жертв. Лише в 1991 році на пам’ятних плитах з’явилася Зірка Давида. 15 вересня 1991 року, у день 50-річчя трагедії бердичівського єврейства, у місті відбувся багатотисячний мітинг скорботи, на який приїхали бердичівляни з різних країн світу.

Наприкінці 1980-х і в 1990-х роках у Бердичеві почалося обережне відродження єврейського громадського життя. У 1989 році було створено Суспільство єврейської культури, яке займалося збереженням пам’яті про геноцид, гуманітарною допомогою, підтримкою старших і хворих, а також залученням молоді до традицій, культури та вивчення івриту. З початку 1990-х у місті працює недільна єврейська школа. За підтримки єврейської діаспори в Бердичеві відновили синагогу, при якій організували ієшиву. У 1990 році над могилою Леві Іцхака Бердичівського та його рідних було споруджено пантеон. У 1996 році вандали пошкодили могилу, що стало болісним ударом для громади, але сама святиня зберегла своє значення. У 1995 році в селі Радянське встановили пам’ятний знак на місці розстрілу євреїв Бердичева у 1941 році, а напис на ньому зробили українською мовою та ідишем.

Сьогодні Бердичів уже не є тим єврейським містом, яким він був сто чи двісті років тому. Але його історія продовжує жити в цвинтарях, у пам’ятниках, у паломництві до могили цадика, у спогадах нащадків і в самому образі міста, яке колись було одним із духовних і культурних центрів єврейського світу. Це історія великого злету, коли місто стало потужним осередком торгівлі, релігії та культури. Це історія страшного знищення, коли майже вся громада була стерта з лиця землі. І це історія пам’яті, яка, попри все, не зникла. Саме тому Бердичів і сьогодні залишається не просто містом на Житомирщині, а особливим місцем на мапі єврейської та української історії.