На заході Житомирська область, неподалік від Городниця, розташоване маловідоме село Ходурки. На перший погляд — звичайний населений пункт із залишками колгоспного минулого та невеликою кількістю мешканців. За останніми оцінками, тут проживає трохи більше двох сотень людей, хоча фактично — ще менше.
Але саме це село несподівано стало важливою точкою для археологів. Наприкінці 1980-х років тут знайшли те, чого, здавалось, тут бути не могло.
Археологічна знахідка, яка здивувала науковців
У 1988 році експедиція Національна академія наук України під керівництвом археолога Звиздецький виявила на правому березі річки Случ курганні поховання.
Після розкопок стало зрозуміло: це могильник, що належить ятвягам — давньому балтському племені. І саме це стало головною несподіванкою. Адже традиційно територією проживання ятвягів вважаються землі сучасних Польща, Литва та Білорусь.
Знахідка на Житомирщині фактично розширює уявлення про межі їхнього розселення.
Хто такі ятвяги і куди вони зникли
Ятвяги — це давнє балтське плем’я, близьке до прусів, яке існувало з перших століть нашої ери. Вони жили між річками Нарев і Німан, у важкодоступних болотистих районах.
У літописах часів Володимир Великий ятвяги згадуються як войовничі сусіди, які регулярно вступали в конфлікти з Руссю. Пізніше їх намагалися підкорити різні князі, але остаточно це вдалося лише частково.
Важливу роль у їхній історії відіграв Данило Галицький. У XIII столітті він уклав союз із Тевтонський орден та провів серію походів проти ятвягів. Після цього плем’я втратило незалежність і стало васалом Галицько-Волинське князівство.
Згодом ятвяги поступово асимілювалися серед інших народів. До XVII століття вони майже повністю зникли як окремий етнос, розчинившись серед литовців, білорусів і поляків.
Кургани в Ходурках: що саме знайшли
У Ходурках археологи зафіксували курганний могильник IX–XIII століть. Це комплекс із 12 насипів, розташованих на площі приблизно 60 на 25 метрів.
Кургани невисокі — від пів метра до трохи більше метра, обкладені камінням. Під час розкопок виявили поховання у ямах, де небіжчики були орієнтовані головами на захід — характерна риса для того часу.
Сьогодні це місце перебуває під охороною держави. Тут встановлено спеціальний знак, який попереджає про відповідальність за пошкодження пам’ятки.
На вигляд кургани — це невеликі пагорби, які легко не помітити. Лише підійшовши ближче, можна розгледіти каміння і структуру насипів.ов обеліск, що свідчить про охорону цих курганів державою. За їх пошкодження закон передбачає покарання. Обеліск новий, з 2000-х років.
Так виглядають кургани з відстані. Я ніколи б не подумав, що вони можуть бути такими.
Приблизившись, дійсно видно невисокі пагорби, іноді виступають камені, яких тут чимало.
Кургани вже розкопані, ями виглядають досить свіжими, не з 80-х років. Тому всередині нічого не залишилося, чорним копачам тут робити нічого. Проте, відомо, що ще радянська експедиція тут щось знайшла, матеріали зберігаються в фондах НАН.
Місце, треба сказати, красиве, з видом на річку та навколишні простори. Це дає підстави стверджувати, що коли Шевченко писав “Заповіт”, частка ятвяжської крові могла вплинути на його творчість.
Чому ятвяги опинилися на Житомирщині
Поява ятвязьких поховань на території сучасної Житомирської області досі викликає дискусії серед істориків.
Одна з найімовірніших версій — переселення частини племені після військових походів XIII століття. Ймовірно, це були вже частково слов’янізовані ятвяги, які втратили свою автономію і перемістилися на нові території.
Такі знахідки підтверджують, що межі розселення давніх народів були значно ширшими, ніж вважалося раніше.
Місце, де історія поруч
Сьогодні Ходурки — це тихе поліське село з красивими краєвидами над річкою. Тут немає туристичних потоків чи розвиненої інфраструктури. Але саме в таких місцях інколи ховаються справжні історичні відкриття.
Кургани ятвягів — це нагадування про людей, які жили тут понад тисячу років тому. І водночас — доказ того, що навіть найменші села можуть мати несподівано глибоке історичне коріння.
Саме за такі відкриття і цінують Полісся — край, де під звичайними лісами і полями можуть приховуватися історії цілих народів.
