22 грудня активісти Благодійної організації «Благодійний фонд «Волонтер 2015» та всі небайдужі відвідали Потіївський інтернат, привізши його вихованцям подарунки, майстер-класи і просто чудовий настрій. А 23 грудня волонтери відвідали Вишевицький інтернат. «Покоління Z» поспілкувалося з активісткою БО «БФ «Волонтер 2015» Ольгою Єсипчук про цьогорічні поїздки в інтернати, про інтернатну систему виховання та подальші плани щодо розвитку волонтерської діяльності.
— З чого для вас розпочалося волонтерство?
— З Олексієм Семенівим ми працюємо вже майже два роки. Заняття благодійністю почалося для мене ще позаминулого року — ми допомагали організовувати благодійні зустрічі, а для збору коштів для інтернату ми організували благодійний концерт. Цього року залишили той самий формат підготовки до свята: кожен на вибір бере лист, який пише дитина, і, відповідно, виконує його. Зараз це вже стало традицією, думаю, наступного року ми будемо підніматися на інший рівень. Ми, звичайно, відвідуємо інтернати протягом усього року — то завеземо допомогу, то нас запросять на позакласний захід, але «Миколайчик» — це своєрідна річна підсумкова акція.
— Які у вас враження від цьогорічної поїздки?
— В принципі, наші поїздки в інтернати схожі одна на одну. Однак цьогоріч ми хотіли не просто завезти дітям подарунки і необхідні речі, а зробити акцент на спілкуванні. І в першу чергу, звичайних дітей з дітьми з інтернату. Важливо, щоб наші діти знали, чим живуть їхні однолітки з інтернату, розуміли їхні проблеми, бачили, що декому живеться гірше, ніж їм. Важливо, щоб вони цінували щоденну любов і піклування своїх батьків, бо для діток з інтернату — це рідкість.
Наприклад, у Вишевицькому інтернаті в основному діти з розумовими вадами: хтось не може розмовляти, хтось хворіє аутизмом чи має затримку психічного розвитку. На жаль, у нас таких дітей ізолюють від суспільства. Приміром, у США це взагалі не є проблемою. Їх сприймають як звичайних дітей, інтегрують їх у життя в соціумі. У нас, на жаль, слабо розвинене інклюзивне навчання. На рік з державного бюджету на таких дітей виділяється шість мільярдів гривень. Це дуже велика сума, бо в Україні цих дітей близько 80 тисяч, на кожного з них витрачається більше 6 тисяч гривень в місяць. Уже зараз піднімається питання щодо інклюзивного навчання хворих дітей на місцях. З цього приводу нещодавно у Житомирську область приїжджала дружина нашого Президента (Марина Порошенко — ред.). Ми б хотіли організувати таке навчання силою нашої організації, але воно вимагає великих фінансових витрат, тому без централізованих профінансованих державних програм це нереально.
— Наскільки я розумію, ви негативно сприймаєте інтернатну систему?
— Інтернатна система зовсім не сприяє соціалізації дітей. Лише 10 відсотків дітей, які виходять з інтернатів, знаходять себе в житті. Більшість просто маргіналізується через нездатність жити в суспільстві. При цьому лише 10 відсотків з цих дітей не мають батьків. Треба, щоб держава посилено допомагала сім’ям, де виховуються діти-інваліди, щоб їх не передавали в інтернат. До того ж, більшість сімей, які передають дітей в інтернат, є неблагополучними. Наприклад, одній дівчинці мама перебила хребет, після вона стала інвалідом. Інший хлопчик звинувачує себе у смерті батька, бо той, будучи напідпитку, замерз. З мого досвіду, сім’ї, які залишають своїх дітей з особливими потребами вдома, є не завжди фінансово високозабезпечені, але вони благополучні.
— Чому ви обрали саме інтернати в Потіївці та Вишевичах?
— Це найближчі до Малина інтернати. У Вишевичах багато дітей з Малина, це десь 37 осіб із 105. У Потіївському інтернаті дійсно потребують нашої допомоги, бо фінансування дуже низьке. Одна пара взуття на чотири роки, а дитина ж росте кожен рік. Тому вони потребують навіть елементарної допомоги.
— Чи відчували ви активну допомогу людей? Чи були виконані всі листи?
— Листи були виконані не всі, але не тому, що не хотіли їх розбирати. Просто інколи діти хотіли собі дещо більшого, ніж люди могли собі дозволити це купити. Але, загалом, бажання дітей виконувалися. Жодна дитина не залишилася без подарунка. Якщо це маленька дитина, то ми дарували нові іграшки, яких цьогоріч у нас було дуже багато. Якщо ж це старша дитина, їй дарували щось необхідне. Діти були дуже задоволені.
— Чи підтримувала вас влада, керівництво інтернатів?
— Керівництво інтернатів заохочує нас приїжджати до дітей. Навіть кажуть: приїжджайте без подарунків, бо дітям дуже необхідне спілкування. В майбутньому хочемо реалізувати програму наставництва. Можна, наприклад, взяти навіть одну дитину і приділити їй хоч трохи уваги: зробити з неї домашнє завдання, поспілкуватися, навчити щось робити. Бо навіть найменша увага дуже потрібна цим діткам. Їм треба допомогти віднайти себе в життя, і це набагато важливіше, ніж подарунок. Коли ми приїжджаємо в інтернат, найменші дітки кажуть нам: обніми мене, погладь мене, можна тебе поцілувати? Видно, що дітям не вистачає уваги. Хоча вихователі, які там працюють, це дійсно люди з великим серцем. Випадкових людей там точно немає.
Нам допомагала Малинська райдержадміністрація в особі Юрія Рудченка, який зробив нам перерахування. Допомагали й місцеві депутати, зараз, на жаль, не згадаю, хто саме. Допомагали й деякі медпрацівники з нашої лікарні, підприємці. Долучали й школярів. Активно нам допомагав центр дитячої творчості, учні третьої школи готували виступ для Потіївського інтернату. Допомогу надавала і благодійна організація «Фастівчанка». Загагалом, люди активно допомагали, дзвонили, питали, що потрібно принести. До допомоги залучилося дуже багато осіб, усіх і не назвеш, але ми всім дуже вдячні.
— Які у вас плани на майбутнє?
— Хотілося б розвивати напрямок профілактики сирітства. Підтримувати сім’ї з особливими дітьми. Хотілося б допомагати дітей соціалізовувати, проводити з ними тренінги, зокрема профорієнтаційні. Якщо випускників інтернатів запитати, ким вони хочуть стати, більшість відповість: «Не знаю». Там діти дуже не визначені. Плюс, все ж хотілося б реалізувати програму наставництва. Є спеціальні центри, які готують наставників. Адже, як вже говорилося, ці діти абсолютно не пристосовані до життя, вони не знають навіть, як зварити картоплю.
У Росії діє проект «Ступеньки». Його основна ідея в тому, що дітям знімають тренінгові квартиру, і вони займаються самообслуговуванням. Їм надається певна сума грошей. До них приходять сімейні пари, розказують про сімейні взаємовідносини, про роль жінки та чоловіка в сім’ї, бо в інтернаті подібного досвіду діти не мають, оскільки в них немає мами й тата, які своїм прикладом показують дітям соціальні ролі людей. Також їх навчають, як проїхати в автобусі, як заплатити за комунальні послуги, що треба в першу чергу купити в магазині, бо можна замість продуктів на всі гроші купити солодощі. Для нас це елементарні повсякденні речі, але саме з ними у дітей трапляються перші труднощі в житті після інтернату. Дуже хотілося б щось подібне реалізувати і тут, але повторюся, це неможливо без підтримки держави.
