Обмірковуючи у кого з вчителів нашого міста можна взяти інтерв’ю, фактично відразу зупинився на моєму класному керівникові, вчителю зарубіжної літератури школи № 2 Поліни Миколаївни Конотовської. Ще зі шкільних років пам’ятаю її як доброзичливу, позитивну й чуйну, і, використовуючи зараз дещо «застарілий» прикметник, інтелігентну людину, а предмет, який вона викладала, був одним із моїх улюблених в школі саме завдяки її вмінню зацікавити, проводити захоплюючі дискусії, з максимальною користю провести ці 45 хвилин уроку зарубіжної літератури.
Отож, наша розмова про сьогоднішні реалії роботи вчителя, про покоління сучасних учнів, про те, ким сьогодні є вчитель та що дозволяє завжди зберігати оптимізм.
— Поліно Миколаївно, розкажіть трохи про себе?
— У Малині я народилася, тут вчилася у першій школі, яку закінчила із срібною медаллю. Вчителем хотіла бути ще з першого класу, бо вже тоді я вчителювала (посміхається). Завела собі щоденники, журнали, моїми учнями були мої ж однокласники, і мені це подобалося. З предметом я визначилася, коли ми почали вивчати творчість Льва Толстого. Мене настільки захопила його епопея «Війна і мир», що я вирішила стати саме вчителем зарубіжної літератури (тоді це була російська мова і література). Також мене заворожила поезія Сергія Єсеніна, якою я й досі захоплююся. Знаючи його поезії напам’ять, я все одно продовжую їх перечитувати. Звичайно, хотілося б, щоб літературу любили діти, бо це й естетична насолода, це й розвиток творчої уяви дітей. Людина зростає інтелектуально, розвивається уява, мовлення.
— Наразі йде впровадження реформи освіти, в тому числі й в середній школі. Наскільки, на вашу думку, складним буде її впровадження? Чи не розходитиметься те, що написано на папері, з тим, як це проявлятиметься на практиці?
— Я так собі міркую: якщо це задумано, то його мають вирішувати і працювати в цьому напрямку всі. Як «верхи», які це нам пропонують, так і ми в школі. Реформа стовідсотково потрібна, бо час на місці не стоїть, ми йдемо вперед, життя змінюється, а діти зараз зовсім інші. Вони мобільні, швидко всьому вчаться і погляди на життя у них інші. Ми вчимо їх вчитися і водночас самі вчимося в них. Ми опановуємо сучасні технології, у нас в школі, наприклад, вже з’явилися електронні журнали, щоденники, діти мають можливість переглянути свої оцінки, покращити результати, попрацювати над собою.
Найголовніше — повинно поєднуватися три складові: школа, батьки і держава. Тоді й буде позитивний ефект. Радянська школа вже віджила своє, хоча відкидати все також не можна, дещо залишити обов’язково потрібно, але, водночас, не стояти на місці та йти в ногу з часом, інакше не відбудеться ніяких змін.
— Яким сьогодні має бути вчитель?
— У першу чергу, це порадник і товариш. Тобто, він має бути не авторитарним лідером, а бути людиною, яка налагоджує рівноцінну співпрацю «вчитель-учень», щоб учень звертався до вчителя, знаючи, що отримає відповідну допомогу, що його почують, нададуть корисні поради, і він не має цього боятися. А вчитель має бути на рівні з учнями в плані співпраці. Я старша, значить, я мудріша і свій досвід маю їм передавати, вони мають не просто отримати від мене знання, але і вчитися ці знання самі знаходити. Незважаючи на те, що зараз все можна дістати з Інтернету, однак роль вчителя залишається важливою, бо інформація є позитивна і негативна, і вчитель має якось налаштовувати, допомагати, підказувати, як серед цієї маси інформації вибирати ту, яка потрібна, важлива і яка дасть дитині користь.
— Сучасні ж школярі, які вони? Вони відрізняються від нашого покоління, яке навчалося 10-15 років тому?
— Відрізняються. Вони більш розкуті, їм все потрібно знати, вони багато чим цікавляться, до всього вони хочуть докопатися, вони креативніші, активніші.
Слухаючи колег, які працюють в початковій школі, розумію, що зараз реформа спрямована на те, щоб учні вчилися працювати в команді. Саме до цього потрібно привчати дітей, що є не лише моє «я», а є і мої друзі, тобто вміти ділитися своїми знаннями й отримувати знання від інших. Це означає — уміти чути свого товариша, вміти аргументувати свою думку, а не кричати на свого товариша, проявляти толерантність, щоб це було на рівні людей інтелігентних. Ми всі вміємо говорити — хтось краще, хтось гірше, — а слухати — це велике мистецтво, йому треба вчитися протягом всього життя. Якщо навчимося чути свого товариша, то буде користь нам та іншим.
— Складно сьогодні налагодити зв’язок з дитиною? Є думка, що сучасне виховання є більш дітоцентричним, коли батьки з дітей роблять таких собі «царьків», яким не ставлять ніяких рамок і обмежень, а також перекидати відповідальність за виховання на школу.
— Батьки зараз більш зайняті, багато їде в столицю, за кордон на заробітки. Коли приїжджають, вони стомлені, хочуть відпочити, для дитини часу виділяється менше, бо життя поставило батьків у такі рамки, що вони, в першу чергу, повинні багато працювати, щоб забезпечити свою сім’ю матеріально, а для спілкування залишається мало часу. Тому вчителям доводиться трішки важче: ми маємо працювати і з дітьми, і з батьками. Але ми робимо все можливе для того, щоб нам співпрацю налагодити, щоб батьки розуміли, що школа, вчителі — це їхні друзі. Бо в нас одна мета — ми хочемо, щоб наші діти вчилися, і ми хочемо виховати їх гідними людьми, щоб через багато років після того, як дитина закінчить школу, ми з гордістю говорили про неї, що вона досягла в житті якихось висот. Ми дуже радіємо і пишаємося, що вони є нашими учнями, що в них у житті все добре склалося.
Зараз важче працювати з дітьми, але, повертаючись до сказаного, ми не повинні скочуватися до авторитарності, а бути для них друзями, вміти почути про їхні проблеми і вчасно допомогти, не загубити кожного учня серед маси дітей. Ми намагаємося допомагати їм і на рівні класного керівника, і на рівні адміністрації школи, при потребі співпрацюємо навіть з поліцією й обов’язково з батьками. Лише тоді ми можемо чогось досягнути.
Хоча діти, звичайно, інші. Сьогодні потрібно допомагати дитині відшукати внутрішню мотивацію, щоб вона змогла для себе відповісти на запитання: для чого я вчуся? Навіщо мені ці знання? Як ці знання я спроможний буду використати в подальшому, яким чином вони допоможуть мені в житті? Мотивація — це найголовніше в навчанні. Є вона — буде учень вчитися, немає — можливо, навіть не усвідомить навіщо йому навчання. Буває, що людина закінчує школу і навіть не знає, куди далі йти навчатися.
— Хотілося б зачепити й питання оцінок. Доводилося чути думки, що сьогодні оцінка — це рудимент минулого. Але, мені здається, є й інша крайність, коли нею оцінюють саму особистість дитини, а не її знання. Чим сьогодні є оцінка?
— Для вчителя оцінка — це рівень успішності учня, але це доволі відносно. Сьогодні дитина може відповідати погано, бо, можливо в дитини «не її день», у неї є якісь не пов’язані з навчанням проблеми, погано почувається, не мала часу підготуватися. Тобто дуже багато є різного роду причин, які впливають на дитину. Завтра вона може відповідати ідеально, якась тема може бути їй цікавою, а якась не дуже. Але все одно, коли ставиш оцінку дітям, особливо це 5-6 класи, вони щиро радіють позитивним оцінкам і біжать швидко зі щоденниками. Оцінка для них є ще і певним стимулом: я отримав гарну оцінку, мене похвалили, і я прагну знову отримати оцінку високого рівня.
Рудиментом, можливо, оцінка стане тоді, коли в кожної дитини буде чітка внутрішня мотивація, і вона знатиме, для чого здобуває знання. Якщо дитину не оцінювати, як тоді бачити рейтинг успішності? Оцінка — це своєрідна «зарплата» дитини, показник результатів її праці. Оцінку завжди можна поліпшити, допрацювавши над темою. Тим паче, що наприкінці семестру дітям дається можливість поліпшити семестрову оцінку, якщо вважає, що знань у неї більше. Особливо вона важлива для учнів старших класів, для випускників, яка дозволяє, наприклад, їм оцінити свій потенційний бал на ЗНО, які можливості вступити до вищого навчального закладу. Тому оцінка повинна бути.
— Ви як вчитель зарубіжної літератури могли б погодитися з тим, що зараз діти менше читають? Можливо, вони не готові цілісно сприймати великі тексти, особливо класичні, бо сьогодні говорять, що сучасне покоління — це покоління з «кліповим мисленням», яке сприймає світ, і в тому числі тексти, фрагментарно.
— Звісно, читають менше. Хоча, якщо говорити про програмну літературу, менші твори читають більше. Та є діти, які дуже зацікавлені. Наприклад, минулого року з задоволенням читали «Перевтілення» Франца Кафки. До мене підходив хлопець восьмого класу і сказав, що він захоплюється творчістю Хемінгуея або Ремарка. А творчість цих письменників вивчається в 11 класі.
Є діти, які не надто люблять освоювати шкільну програму, а ось твори сучасних письменників читають.
Ось ми в 11 класі вивчали гіпертекстовий твір Милорада Павича «Дамаскин», і це було досить цікаво для учнів. З класики із задоволенням читають Михайла Булгакова, Габрієля Гарсія Маркеса. Дуже люблять поезію. Ось діти минулого року, навчаючись в 9 класі, з задоволенням цитували Висоцького, Ахматову, Єсеніна, а це поети, творчість яких вивчається в 11 класі. Мені від цього було дуже приємно. Дехто навіть вивчив поезій зо 20.
Не можна сказати, що зовсім не читають, але й не можна сказати, що читають всі. Це все відбувається не з під палки, діти вибірково читають. Цікавий твір — захоплюються, нецікавий — вчать, бо потрібно. Мені здається, з часом до книжки вони повернуться. Коли з’явилися гаджети, смартфони, для нас це було нове, і ми цим захопилися, а книжка книжкою і залишиться. Все одно приємніше взяти її в руки, погортати, почитати, поміркувати, ніж просто вдивлятися в екран. Це моя особиста думка, і я намагаюся прищепити її дітям. Якщо із 30 учнів, які є в класі, хоча б п’ятеро розділяють мою думку, я безмежно рада, значить, все ж я достукалася до них. А там де п’ятеро, там може бути і десятеро.
Загалом, дітей можна залучити до читання. Тим паче, в нас регулярно проводяться дні бібліотек, конкурси читців. Минулого року у нас дівчинка стала переможницею обласного конкурсу читців. Дуже багато дітей беруть у подібних конкурсах участь і займають на них призові місця.
— Пригадуєте історію якогось свого учня, яка вам запам’яталася і вразила вас?
— Запам'яталися цілеспрямовані учні. Наприклад, Олексій Мацяка, який зараз живе в Австралії, здобуває там другу вищу освіту, викладає в університеті, займається науковою діяльністю, друкується в англомовних наукових журналах. Дуже приємно, що дитина ось так попрацювала над собою і досягла таких висот.
Пам’ятаю й Ігоря Жданюка. Мене вразило, що дитина зі звичайної школи стала переможцем всеукраїнської олімпіади з історії. Його навіть взяли в університет на навчання без екзаменів.
Була у нас учениця Катя Тарасенко, знала багато іноземних мов, із золотою медаллю закінчила школу і зараз живе в Німеччині. А її сестра Даринка живе зараз у Швейцарії і Франції. Вона займала призові місця на олімпіадах з усіх предметів. Це була дитина-унікум. Пам’ятаю, яку гарну поезію вона писала. Вона могла б стати чудовим поетом.
Зараз в нас у школі навчається Поля Ковальчук. Вона і президент школи, і переможниця конкурсу читців, і на відмінно навчається, і на всіх олімпіадах займає призові місця.
Таких учнів можна багато згадати. Взагалі, я оцінюю людину за її людськими якостями: чесністю, порядністю, милосердям, щоб могла простягнути руку допомоги іншим. А таких дітей зараз дуже багато.
Діти відгукуються завжди, коли потрібно допомогти бійцям на сході, дитячим будинкам і всім, кому потрібна допомога. Тобто, можна вірити в те, що наша нація залишається нацією взаємодопомоги і милосердя. Радує, що сучасні діти відкриті, щирі, не бояться висловлювати свої думки.
— Погодилися б із Василем Сухомлинським, що справжній результат роботи вчителя з учнем може бути помітним через багато років, навіть через 10 чи 20?
— Звичайно. Дитина в школі може бути непомітною, абсолютно нерозкритою, а через років 10-20 ми дізнаємося про неї те, про що не могли б і подумати. Можливо, її змінює на краще соціум, а в школі не мала такої можливості, або не бачила таких перспектив. Людина скільки живе, стільки й навчається. Декарт говорив: «Доки я мислю, доти я існую». Вона має все життя вчитися, розвиватися, не стояти на місці. Так само і діти: вони шукають себе, змінюються, не бояться залишити один виш і вступати до іншого, можуть здобувати одночасно дві освіти, не бояться проявляти себе. Вони зовсім інші, ніж були ми. Думаю, нам було б корисно брати з них приклад, як потрібно змінюватися у нашому пришвидшеному часі.
— Ви бачите зростання престижу педагогічної праці? Чи прагне молодь працювати в школі?
— Важко сказати. Педуніверситети працюють активно, набирають студентів, але питання: чи справді вони відчувають, що школа — це їх покликання? Професія ж вчителя, може, з часом і стане престижною. Зараз Лілія Гриневич увесь час наголошує, що потрібно повертати престиж вчительської професії, повернутися обличчям до вчителя. Престижність — це ж не лише зарплата, а потрібно, щоб прислухалися до вчителя й, особливо, до школи, до їх потреб і йшли їм назустріч. Якщо наша освіта знаходитиметься на рівні нижче допустимого, тоді що вже й говорити про наше суспільство?
— Ще зі школи я пам’ятаю вас як спокійну, врівноважену й доброзичливу людину. Як вам вдається справлятися зі стресом, з втомою, відновлювати свої сили?
— По життю я оптимістка (сміється). У кожній людині, незалежно від того, чи це твій учень, чи знайомий, треба шукати хороше. Пам’ятаєш епізод із «Майстра і Маргарити» Булгакова? Коли Ієшуа прийшов на бесіду з Понтієм Пілатом, він усім говорив «добрі люди». Пілат запитав його: «А Марк Крысобой тоже хороший человек?», він відповів, що так, просто життя його таким зробило.
Чому наші люди понурі, можуть нахамити і не вибачитися? Не тому, що вони погані, а тому, що, можливо, в їхньому житті щось трапилося: безгрошів’я, непорозуміння в сім’ї, немає здоров’я. Але ж не всі вони погані. Потрібно шукати в людині хороше і дати самій людині це хороше побачити. Якщо ми це бачитимемо, буде краще й нам. Потрібно вміти і пробачати, бо коли тримаєш в душі злобу, від цього краще нікому не буде. Вона просто, немов хробак, з’їдає зсередини.
Коли прихожу на уроки, бачу, що не всі належним чином поводять себе, але собі думаю: по-перше, це дитина, яка ще не навчився себе контролювати; по-друге, у мене також є син, і я хочу, щоб його теж любили і поважали, бо інакше йому буде боляче. Тому я прагну знайти в кожному учневі хороше і вказати йому на це. Кожна людина хоче, щоб її вислухали, щоб їй допомогли, порадили.
Я — оптиміст, і коли виникає щось погане, користуюся правилом Скарлет О’Хара: «Я сьогодні про це не буду думати, я подумаю про це завтра». А завтра це сприйматиму інакше.
— Якби порівняти вашу професію з якоюсь стравою, якою б вона була на смак?
— Це може бути торт з різними прошарками — темними й білими. У нашій професії є багато світлих моментів, є щось, що викликає негатив, занепокоєння, та коли ми з’їдаємо цей коричневий кавовий шар, з’являється красивий білий прошарок. Але це завжди солодко. Ніколи не буває все дуже погано. Коли діти закінчують школу — ми сумуємо за ними. Коли у них в житті складається все чудово — ми радіємо за них. Нам дуже боляче, коли дитина зійшла з правильного шляху, а ще гірше, коли в молодому віці вона пішла з життя. Тоді запитуєш себе, а може це я десь недопрацював, може, я міг би чимось допомогти і вчасно цього не зробив. Коли в наших учнів у житті все добре складається, мені дуже радісно.
Хочу побажати своїм колегам, щоб всі були, в першу чергу, здоровими, щоб їхня професія приносила радість, щоб кожного ранку, йдучи на роботу, вони йшли окриленими. І, найголовніше, любові до дітей, бо якщо ти приходиш в школу, а вони вітаються, посміхаються до тебе — на душі стає радісно!
Розмовляв Володимир ПЕТРЕНКО.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
