5 червня міг святкувати свій 80-річний ювілей колишній директор Малинської ЗОШ № 2 Михайло Сергійович Іванов. Цієї людини вже немає, проте він залишив про себе добру пам’ять. І в день цього ювілею його рідні, друзі, учні згадують про нього.
Дорогий і незабутній
Вперше ми зустрічаємо ювілей без дорогої нам людини не за святковим столом — без тебе. Боляче, що ніколи більше не поділишся спогадами про своє село — Слобода Вітебського району Білорусії, в якому народився, ріс, річку Касплю, в якій любив плавати, ловити рибу, про роки військової служби в Прибалтиці, навчання в Мелітопольському педагогічному інституті, роботу в малинських школах № 1 і № 2.
Ти любив близьких і рідних тобі людей, зігрівав особливою любов’ю нас, членів сім’ї.
Дорогий і незабутній, ти пішов у небесне царство від нас безсмертним.
Сім’я.
Перед заходом сонця
Якось ми з Михайлом Сергійовичем Івановим їхали з Чопович. Я везла від мами валізу з огірками. Михайло Сергійович глянув на поклажу й усміхнувся.
— Ці огірки завжди згадую, як торгував ними. Не вийшов із мене продавець.
Хто пам’ятає важкі післявоєнні роки, той ніколи їх не забуде. Мало не в кожній оселі бідність і голод. Шматок хліба на столі — то велика розкіш. Про обнови до школи мова вже не йшла: прали старе, латали, доточували. Писали здебільшого на полях газет, якщо таланило їх знайти. І хоча зошит коштував 2 копійки, але не завжди і такі гроші знаходились у сім’ї.
Якось мати вибрала огірки й попросила сина:
— Іди, дитино, продаси. Хай хоч буде тобі на зошити.
Дуже хотілось їсти, а огірки так пахли. Поки хлопець дійшов до ринку, торба спорожніла. Як повернутись додому? До смерку сидів у кущах неподалік домівки, поки не почув стривожений голос матері:
— Іди, Михайлику, додому. Я не буду сваритись.
«Бідна дитина» розплакалась уголос. А мама обняла сина й промовила:
— Усе переживемо. Ще буде й на нашій вулиці свято.
Як хотів Михайло швидше вирости, вивчитись і допомагати батькам. І обов’язково на вчителя.
Можна тільки здогадуватись, як довелось сільському хлопцеві вчитись далеко від рідного дому, без допомоги і підтримки, на одну стипендію.
Але він таки став вчителем. І яким! Про молодого викладача заговорили відразу, коли почав читати хімію і біологію в школі № 1: предмети знає чудово, вміє подати матеріал і слухають учні уважно кожне його слово.
Згодом Михайло Сергійович став директором школи № 2, беззмінно керував колективом майже три десятиліття. Педколектив навчального закладу був одним із кращих у районі. Чимало випускників вступали до престижних вузів, ставали прекрасними спеціалістами.
Один лише приклад свідчить, що це саме так. Сім’я малинчанки Людмили Мельник переїхала у Москву. У столичних педагогів був шок. Вони не вірили, що діти вчились не в елітній київській школі, а у звичайному райцентрі.
Про методи викладання Іванова йшла мова на обласних педагогічних конференціях, розповідали у профільних виданнях, присвоювали йому високі звання.
— Як би мама раділа за мене, якби дожила до цих пір, — якось обмовився Михайло Сергійович.
Сім’я, родина — то надійний тил, гавань, де його чекали, любили, розуміли. З ким ще можна так порадитись, обговорити спільні справи, як не з дружиною Світланою Олексіївною, директором Ворсівської школи? Хто його так ще зрозуміє? А син Сергій, онук Михайло — то його гордість і надія. Невістка також працює вчителем у другі школі.
— Я щаслива людина, — сказав якось Михайло Сергійович, — якби почати життя спочатку, я б усе повторив: став би вчителем, одружився зі своєю Світланою.
Погодьтеся, не кожен із нас перед заходом сонця життя може повторити такі слова.
В останню дорогу Михайла Сергійовича проводило чимало його учнів. Довідавшись про його смерть, з усіх куточків земної кулі зі співчуттями телефонували вихованці школи № 2: Зіновій Гельфанд з Америки, Андрій Левківський з Африки, Сергій Янчук із Німеччини, Людмила Прокопчук із Москви, Галина Пурець з Ізраїлю і десятки інших.
Учні пам’ятають свого Учителя...
Любов Іванчук.
Феномен школи №2
Із Михайлом Сергійовичем Івановим мені довелося працювати довго — більше 35 років. Це Вчитель, Людина з великої літери, професіонал. Він — відмінник народної освіти УРСР та СРСР, нагороджений медаллю Макаренка, були інші відзнаки, які отримував заслужено. Михайло Сергійович ніколи не приходив на роботу, аби відбути свої години, вчасно піти додому, викинувши з голови всі проблеми. Такий стиль роботи був не для нього.
Навіть у вихідні обдумував, як вирішити ту чи іншу проблему, як провести урок, підготуватись до семінару, конференції. Тож вихідних, можна сказати, у нього не було.
Йому вдалося сформувати чудовий високопрофесійний колектив. Можливо, саме тому довго тривав, можна сказати, феномен школи № 2. У той час, коли в інших навчальних закладах кількість учнів знижувалась, у нас вона зростала. Так, якщо у 1973 році у школі навчалось 523 учні, то в 1985 вже 720. Така тенденція утримується довго.
Не варто більше слів. Квіти на гранітній плиті — то маленька дань нашої пам’яті справжньому директору, керівнику, гарній людині.
Олена Михайловська.
«Ми пам’ятаємо Вас...»
П’ять років уже після виходу на пенсію я працювала технічкою у школі № 2. Я згадую із вдячністю дружний, згуртований колектив навчального закладу, душею якого був Михайло Сергійович Іванов. Щодень він приходив на роботу одним із перших, на шкільному порозі зустрічав колег і учнів.
Я весь час дивувалась, як Михайло Сергійович знає усіх: в якому класі і як навчається учень, його ім’я. А дітей же сотні. Жодного разу не чула, щоб він підвищив на когось голос. Далеко не всі керівники ставилися так до підлеглих як Михайло Сергійович. До речі, він завжди вітався першим. Коли бачив, що людина старається, не шкодував добрих слів. Ми, техпрацівники, йшли додому пізніше за всіх, а в кабінеті директора ще горіло світло.
Таких керівників я більше не зустрічала на своєму шляху.
Сталося так, що я не змогла провести в останню путь Михайла Сергійовича і весь час хотіла побувати на кладовищі в Чоповичах на його могилі. У поминальні дні навідалась до свого колишнього директора. Михайло Сергійович дивився з портрета як живий і здавалось, запитував: «Як ви там без мене?». Подумки я сказала: «Ми пам’ятаємо Вас, згадуємо добрими словами. Усім своїм життям Ви заслужили добру вічну пам’ять».
Ніна Рябчун.
«Я ж Вам вірив, як Богу»
— Дівчатка, як вам не поталанило.
Сказані ці слова були ще у 1967 році однією з учительок нашої школи № 1. Вона, довідавшись, що нам, п’ятикласникам, дають у класні керівники Михайла Сергійовича Іванова — молодого вчителя хімії і біології, засумнівалась, чи зможе він щось дати для своїх вихованців, як педагог, наставник. Нам до тих сумнівів дорослих не було діла, ми не вникали у їхні побоювання і обговорення, у нас був свій світ — дитячий, чистий, світлий. І наш класний керівник відразу знайшов у ньому своє місце.
Хімія й біологія хоч і були для нас новими предметами, проте засвоювати їх було легко й просто. Секрет тут в одному — Михайло Сергійович, не дивлячись на свій молодий вік, міг так донести навчальний матеріал до нас, так розповісти про атоми, молекули, інфузорії туфельки й іншу всяку-всячину зі своїх предметів, що не зрозуміти його було просто неможливо.
Ті, кому довелося складати іспити до вузів із хімії і біології, майже всі отримували не просто оцінку за знання, а й похвалу від екзаменаторів. І кожен із нас сприймав ту похвалу не так на свою адресу, як на адресу нашого вчителя.
Випустивши наш клас у 1973-му році, відразу очолив колектив Малинської середньої школи №2. Згодом цю ж школу закінчували мої діти, діти деяких інших моїх однокласників. Кому ж іще було довірити їх?
При кожній згадці про нашого класного приходять на пам’ять слова Бориса Олійника:
Як Ви могли, Учителю, вмерти? Піти?
Я ж Вам вірив, як Богу.
Мені ж Ви були за Отця, і за Дух,
І за приклад...
Ніна Демешок.
