Переглядаючи старі фотографії, іноді натрапляєш на знімки, які відразу повертають тебе в інший час і простір. Саме так трапилось із фотографіями Бердичева. Це місто не потребує гучної реклами — воно саме говорить за себе. Хоча, як не парадоксально, саме про нього одна американка щиро запитала дружину місцевого рабина: «Який ще Бердичів? Він існує насправді?»

Існує. І ще як.

Кляштор, якого не бачать із траси

Перше, що впадає в очі при в'їзді до Бердичева з правильного боку — масивні мури фортеці на пагорбі над річкою Гнилоп'ять. Місцеві жителі не кажуть «монастир» і не кажуть «кляштор» — вони кажуть просто «крєпость». І це найточніше визначення.

Бердичівський кляштор — монастир-фортецю ордену Босих Кармелітів — у 1627 році заснував воєвода і генеральний староста київського краю Януш Тишкевич як обітницю за звільнення з татарського полону. Уві сні, за переказами, він дав обітницю Богородиці збудувати монастир на її честь — і слово стримав. У 1630 році Тишкевич передав свій замок католицькому ордену босих кармелітів, а будівництво монастиря тривало з 1634 по 1642 рік.

З часом монастир перетворився на справжню твердиню. Кляштор перетворився на одну з найукріпленіших фортець Європи: були зведені нові мури, башти, головний під'їзд виконано у вигляді «звивистих воріт», прибудовано два прибрамних корпуси, а гарнізон посилено 60-ма гарматами. Цікавий факт: ніде у світі, крім Речі Посполитої, монастирі Босих Кармелітів не служили одночасно й фортецями.

Остання облога кляштору сталася у 1768 році, коли росіяни намагалися вибити звідси польських конфедератів. Вибити не вдалося — то вони обдурили і зрадили. Відтоді у мурах залишились ядра.

Сьогодні кляштор — з 1998 року Всеукраїнський санктуарій Матері Божої святого скапулярію і головне відпустове місце для римо-католиків України. Головна святиня — чудотворна ікона Бердичівської Богородиці, яка зберігається тут із XVII століття (оригінал, найімовірніше, загинув у 1941 році, але у 1991 році польська художниця Божена Муха-Совінська написала нову). У червні 2001 року Папа Іван Павло II проводив у Києві урочисту месу, і позаду нього стояла саме ікона Матері Божої Бердичівської, спеціально привезена з монастиря.

Проблема одна: після того як через місто проклали об'їзну дорогу, транспорт більше не зупиняється біля монастиря. Більшість туристів, що мчать на захід трасою, навіть не підозрюють про його існування. А даремно — це найближча до Києва фортеця-монастир в Україні, і вона варта зупинки.

Адреса: м. Бердичів, пл. Соборна, 25. Телефон для запису на екскурсію: (067) 876-10-42.

Бальзак і «Північна зоря»: найромантичніша сторінка міської хроніки

О сьомій ранку 14 березня 1850 року в костелі Святої Варвари в Бердичеві панувала незвична тиша. Попри те, що церемонію очолював найвідоміший письменник Європи, присутніми були лише кілька свідків. Оноре де Бальзак, виснажений хворобами, але нарешті щасливий, одягав обручку на палець жінки, яку він називав своєю «Північною зорею» — графині Евеліни Ганської.

Ця історія тривала 18 років. Все почалося у 1832 році, коли Бальзак отримав загадкове послання, підписане «L'Étrangère». Графиня Евеліна Ганська, власниця розкішного маєтку у Верхівні на Житомирщині, вирішила написати кумиру, критикуючи його за відступ від ідеалів жіночності у творах. Письменник, зацікавлений розумом та щирістю авторки, відповів через оголошення у газеті.

Перша зустріч — у Швейцарії, 1833 рік. Але Евеліна була заміжня. Довелося чекати. Після смерті Вацлава Ганського у 1842 році Евеліна стала вдовою — але й тоді закоханим через різні обставини довелося чекати ще дев'ять років. Російський імператор Микола I встановив жорстку умову: у разі шлюбу з іноземцем графиня повинна була передати всі свої володіння родичам. Евеліна погодилася — і переписала маєток на доньку.

Вінчання було скромним. Серед присутніх — дочка Евеліни Анна з чоловіком графом Жоржем Мнішеком та коростишівський вельможа граф Густав Олізар. Обряд здійснив прелат Олицької колегіати Віктор Ожаровський. Збереглася церковна книга із записом про вінчання — нині вона зберігається в Житомирських архівах.

Після церемонії Бальзак написав другу: «Я одружився з єдиною жінкою, котру кохаю ще більше, ніж раніше, і кохатиму до самої смерті». Смерть прийшла за п'ять місяців — але тих місяців щастя він чекав майже двадцять років.

Чехов вклав цю новину в уста персонажа «Трьох сестер» — військового лікаря Чебутикіна, який зачитує з газети: «Бальзак вінчався у Бердичеві». Для Чехова ця деталь була символом провінційної несподіванки — подія в забутому богом місті, яка шокувала всю Європу.

У 1824–1825 роках, перебуваючи при дворі князів Радзивіллів, юний Фридерик Шопен грав у костелі Святої Варвари та навчався грі на струнних інструментах. Так що цей невеликий храм на вулиці Європейській пам'ятає не лише Бальзака.

До 200-річчя з дня народження Оноре де Бальзака 18 травня 1999 року на стіні храму відкрили нову меморіальну дошку з написом: «В костьолі Святої Варвари 2 березня 1850 року вінчався Оноре де Бальзак та графиня Евеліна Ганська».

Сьогодні Бердичів — культове місце для французьких туристів. Щороку тут з'являються паломники з Франції — люди, для яких Бальзак є національним генієм, а Бердичів — містом його єдиного щастя.

Адреса костелу Святої Варвари: вул. Європейська, 25.

Джозеф Конрад: уродженець Бердичівщини, який завоював Англію

Але і Бальзак, і єврейська традиція — це люди, які приїхали до Бердичева. А є людина, яка звідси вийшла — і стала класиком англійської літератури. Парадокс? Для Бердичева — норма.

Юзеф Теодор Конрад Коженьовський народився на Бердичівщині в родині літератора та польського патріота Аполлона Коженьовського. Де саме — питання, що досі не вирішене: офіційно вказано Бердичів, але є версії про сусідні села Терехове та Іванківці. Сам Конрад показував синові фотографію будинку зі словами «ось тут я народився» — і на знімку видно луки й річку, а не місто.

Як би там не було, народжений у Бердичеві 20-річний матрос Юзеф Коженьовський 18 червня 1878 року вперше зійшов на англійську землю, котру згодом прославив як письменник Джозеф Конрад. Польська дитина, яка до 20 років не знала англійської мови, стала одним із найвидатніших англійських прозаїків в історії.

Думав він французькою, писав англійською, а коли хворів — марив польською. Його роман «Серце темряви» надихнув Френсіса Форда Копполу на створення «Апокаліпсису сьогодні». Його твори вплинули на Хемінгуея, Грема Гріна, Джозефа Геллера.

3 грудня 2008 року в нижньому храмі монастиря Босих Кармелітів відкрили музей Джозефа Конрада. Є й другий музей — у селі Терехове поряд з будинком, де, за однією з версій, він народився: там зараз школа. В Україні навіть заснована Літературна премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського для українських письменників.

Ця споруда не лише фортеця, а й один з найзначніших католицьких монастирів, який є важливою святинею для римо-католиків України. Костьол монастиря вважається найстарішим на Наддніпрянщині та одним із найвражаючих.

 

Волинський Єрусалим: місто-легенда для єврейського світу

Бердичів ніколи не був на Волині. Але саме його євреї назвали Волинським Єрусалимом — і ця назва прижилася на два століття.

Такої кількості євреїв у співвідношенні до неєвреїв — 60 тисяч проти 10 тисяч — не було в жодному місті за межами Ізраїлю. Євреї тут жили, як у своїй країні. Бердичів у XIX столітті був найбільшим єврейським осередком в Україні й одним з найбільших у Європі.

Усе почалося з однієї людини. У 1785 році рабином Бердичева був обраний і залишався ним до своєї смерті в 1810 році один із засновників хасидизму Леві Іцхак Бен Меїр. Він славився ученістю і заслужив загальну пошану своєю простотою і мудрістю. Саме він спричинив масове переселення євреїв у Бердичів.

Завдяки своїм молитвам, у яких невпинно просив Бога надмірно не гніватися на євреїв, він отримав у народі прізвисько «санегорам шел Ісроель» — заступник єврейського народу. Збереглася написана Бердичівським цадиком молитва «Каддіш раббі Леві Іцхака», в якій сам Бог призивається на суд за суворе ставлення до євреїв.

Це була не просто релігійна постать — це був «адвокат», який захищав свій народ перед найвищим судом. Таким і лишився в пам'яті.

Щорічно в день смерті цадика Леві Іцхака і на Рош га-Шана (єврейський Новий рік) сюди приїжджають хасиди не тільки з усієї України, а й з-за кордону. Для коенів — нащадків тих, хто служив у храмі, яким заборонено ступати по землі поховань, — над кладовищем побудували спеціальний підвісний міст, щоб вони могли відвідати усипальницю цадика, не торкаючись могильної землі.

Але є й темна сторінка цієї історії. 7–8 серпня 1941 року почалося масове виселення євреїв до гетто, створеного в районі міського базару «Ятки». 5 вересня 10 656 осіб було страчено поряд з селом Хажин у районі Глинок. 15–16 вересня 1941 року відбувся наймасовіший розстріл мирних жителів єврейської національності міста Бердичева і району. За кілька місяців окупації майже вся єврейська громада — десятки тисяч людей — була знищена.

Сьогодні євреїв у Бердичеві менше тисячі. Але для них — і для мільйонів у всьому світі — це місто лишається легендою. Дружина місцевого рабина нещодавно поїхала до США. «Де ти живеш?» — запитали її там. «У Бердичеві», — відповіла вона. «Який ще Бердичів? Він існує насправді?» Бердичів існує. І саме тому, що він колись існував як Єрусалим, це питання взагалі виникає.

Як відвідати: Єврейське кладовище та усипальниця цадика — вул. Житомирська, 72. Вхід вільний.

Місто трьох релігій і трьох Нових років

Ісусове народження і воскресіння тут святкують двічі. А Новий рік — тричі: за новим стилем, за старим та за єврейським календарем. Бердичів із його монастирем Кармелітів Босих та костелом Святої Варвари — святе місце для католиків. Бердичів із його великим єврейським цвинтарем і могилою цадика — святе місце для юдеїв. Бердичів із давніми православними Свято-Миколаївським та Свято-Троїцьким храмами — святе місце для православних.

Це не туристичний буклет і не красиве перебільшення. Це просто факт: у цьому місті з населенням трохи більше 70 тисяч людей перетинаються три релігійні традиції, три культурні пам'яті, три мови молитви. І всі три почуваються тут вдома — бо Бердичів завжди був містом, де для різних народів вистачало місця.

Бердичів багатий на цікаві архітектурні пам’ятки, але, на жаль, мій об’єктив ще не зафіксував їх усіх.

Як дістатися і що ще подивитись

З Києва: ~160 км трасою Е40 (Київ — Житомир — Бердичів), близько 2 годин на автомобілі. Регулярні автобуси з Центрального автовокзалу Києва.

З Житомира: ~45 км, близько 40 хвилин.

Маршрут на один день:

  1. Монастир Босих Кармелітів (пл. Соборна, 25) — фортеця, костел, музей, ікона. Час: 1,5–2 години
  2. Костел Святої Варвари (вул. Європейська, 25) — меморіальна дошка Бальзака, де також грав Шопен. Час: 30 хвилин
  3. Єврейське кладовище та усипальниця цадика (вул. Житомирська, 72) — 10 тисяч надгробків, унікальні плити у формі чобіт, міст для коенів. Час: 1 година
  4. Старовинний пивзавод Бердичева — виробляє виключно непастеризоване пиво, ідеальний гастросувенір

Порада: приїжджайте у перші вихідні вересня — саме тоді в монастирі відбувається головне католицьке паломництво до ікони Бердичівської Богородиці, а місто перетворюється на справжнє вавилонське змішання мов, культур і традицій.

Бердичів — це місто, яке існує на межі легенди й реальності. Для французів воно живе через Бальзака. Для євреїв усього світу — через цадика і трагедію Голокосту. Для католиків України — через ікону Богородиці. Для читачів англійської класики — через Конрада.

А для тих, хто просто приїздить і дивиться — через стародавні мури фортеці над річкою, через тишу в костелі о сьомій ранку, через чоботи-надгробки, повернені назахід, до Єрусалима.

Він існує. І вартий того, щоб побачити.

Матеріал підготовлено на основі авторських спогадів та досліджень з відкритих джерел.