Щоб зрозуміти, чому побудова Свято-Михайлівського собору стало подією майже неможливою — і саме тому такою визначною, — треба повернутися в середину XIX століття. Житомир того часу був містом яскравого конфесійного контрасту. До 1795 року він перебував у складі Речі Посполитої, де православне населення Волині планомірно окатоличувалось. Навіть після того як 1804 року місто стало адміністративним центром Волинської губернії Російської імперії, вплив католицької церкви залишався надзвичайно потужним.

У 1847 році в Житомирі налічувалось вісім церков: п'ять кам'яних і три дерев'яні. Але з тих п'яти кам'яних лише одна була православною — і та стояла далеко від центру, при православному Вільському кладовищі на тодішній околиці міста. У той самий час на Замковій площі горделиво височіла розкішна кам'яна споруда Кафедрального костьолу, зведеного ще в 1751 році. Чотири ошатних католицьких костьоли домінували в міському пейзажі. Православні ж парафіяни ютилися в скромних хатинках. Це протиріччя було не лише архітектурним — воно було символічним і болючим.

Михайло Хаботін: купець, який обрав вічність замість статку

Вирішити цю несправедливість наважився один із житомирян — купець Михайло Федорович Хаботін. Бездітний, у похилому віці, він поставив собі за мету звести для православних містян справжній, гідний кам'яний храм. «В похилому віці бездітний Хаботін вирішив створити дім Божий, і цій святій справі, воістину, віддав все — і гроші, і все завзяття своє», — писав про нього житомирський краєзнавець, протоієрей Микола Трипольський.

Та задум виявився куди складнішим, ніж могло здатися. Хаботін хотів збудувати не просто церкву, а незалежний храм, що не підпорядковувався б ні місцевій духовній, ні світській владі. Це одразу наштовхнулося на спротив: чиновники то вимагали звести церкву на околиці, то взагалі відмовлялися виділяти землю. Протистояння тривало шістнадцять років.

Зрештою купцеві вдалося придбати ділянку на перехресті вулиць Київської та Піліпоновської — у самому серці міста. Останні заощадження пішли саме на цю землю.

Спочатку Хаботін пожертвував на будівництво 15 тисяч карбованців. Та незабаром стало зрозуміло: цієї суми замало. Він додав ще майже 22 тисячі. Для розуміння масштабу: річний бюджет усього губернського Житомира тоді становив лише 20–23 тисячі карбованців. Тобто купець витратив на храм суму, що майже вдвічі перевищувала річний бюджет цілого міста.

Загальні витрати склали близько 40 тисяч карбованців. Окрім цього, за тогочасним законодавством, особа, яка ініціювала будівництво релігійного об'єкта, мусила також забезпечити капітал на утримання причту. Хаботін передав дві будівлі, які здавались в оренду, щоб покрити ці видатки. Підсумок: колись заможний купець був змушений перейти до нижчого стану — записатися в міщани, бо не мав коштів навіть на обов'язковий купецький податок. Він поклав на вівтар цієї справи буквально все.

Хаботін особисто контролював кожен етап будівництва — від зорі до заходу, сам розраховуючись із робітниками. Особливий штрих, що розкриває його характер: за задумом мецената, новий собор не повинен був підпорядковуватися нікому — ні єпархіальній, ні міській владі. Ідея незалежного народного храму.

Існує легенда, пов'язана із самим місцем будівництва: одного разу жінка загубила гроші саме на тому перехресті, де пізніше постане собор, і наступного дня знайшла їх неушкодженими. Саме ця незвичайна історія, за переказами, і надихнула Хаботіна обрати це місце для зведення святині.

1856 рік: освячення і перша загроза

У 1856 році будівництво нарешті завершилось. Церкву освятили на честь Архістратига Михайла — небесного воєначальника, переможця сатани, глави ангельських сил. Вона мала два престоли: головний — святого Михайла, і другий — Здвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього.

Газета «Московские ведомости» того часу писала про новозбудований храм як про «найкраще надбання міста» — прекрасний за місцем розташування, міцністю кам'яної кладки, величним зовнішнім виглядом і стародавньо-візантійським стилем. Собор швидко перетворився на символ Житомира, його зображення прикрашали безліч поштових листівок.

Однак Хаботін так і не дочекався державної нагороди за свій подвиг. Він помер у 1859–1861 роках (джерела розходяться в даті) і був похований *під вівтарною частиною власноруч збудованої церкви. Перший настоятель собору — Іоан Баландович, професор і помічник ректора Волинської духовної семінарії.

Навіть після смерті засновника боротьба за храм не припинялась: місцевий соборний причт без дозволу єпархіального архієрея і без відома призначених Хаботіним попечителів захопив церкву під свій контроль. Небайдужі громадяни подали клопотання — і виграли. Михайлівська церква набула статусу самостійної.

Перший настоятель, а згодом і більшість настоятелів собору здобували духовну освіту у Волинській духовній семінарії — це стало своєрідною традицією.

Історичний Житомир: вулиця Київська, ліворуч видно Свято-Михайлівський храм. Світлина початку ХХ століття.

Велике ім'я та маленьке хрещення: Святослав Ріхтер

Серед прихожан і хрещених у цьому храмі є ім'я, що знає весь світ. 1915 року у стінах Михайлівської церкви хрестили маленького хлопчика — Святослава Ріхтера, якому судилося стати одним із найвидатніших піаністів XX століття. Ця деталь надає собору особливого культурно-історичного виміру, поєднуючи його долю з мистецтвом і всесвітньою славою.

Від УАПЦ до радянського вандалізму: XX сторіччя

З початком доби Центральної Ради та УНР Михайлівська церква увійшла до складу Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) — і залишалась у ній аж до 1927 року. Тоді, зі встановленням і зміцненням більшовицької влади, під надуманим приводом «необхідності ремонту» богослужіння припинились. Через два роки будівлю конфіскували, а в середині 1930-х порожній, занедбаний храм перетворили на склад.

Під час Другої світової війни, коли Житомир окупувала нацистська Німеччина, нова влада — прагнучи певної лояльності населення — відновила богослужіння. 27 липня 1941 року в соборі знову залунали молитви. Але фасад будівлі постраждав від бомбардувань.

Після визволення міста радянська влада вчинила лицемірно: спочатку у 1944 році передала храм Московській патріархії, а потім, у 1960 році, вигнала і московське духовенство. За радянською логікою, далі мав прийти час «корисного використання»: дзвіницю і малі куполи зруйнували, на їх місці звели стандартну двоповерхову коробку для кабінетів. Спершу тут оселилось Товариство по розповсюдженню політичних і наукових знань, а потім — ляльковий театр.

Влада постійно розглядала плани повністю знести споруду і звести на її місці бібліотеку, музей чи планетарій — «через різке зменшення числа парафіян». На щастя, до кінцевого знищення справа не дійшла.

Відродження: 1991 рік і нове життя

21 листопада 1991 року, незабаром після проголошення Незалежності України, Свято-Михайлівський собор повернули православній громаді. 28 квітня 1991 року настоятелем був призначений ієрей Богдан Бойко — магістр богослов'я, котрий залишається на цій посаді й сьогодні. За його словами, перший час громада молилась просто надворі, очікуючи офіційної передачі приміщення.

Відтоді розпочалась тривала і кропітка відбудова. Базові реставраційні роботи завершили восени 2006 року — до 150-річного ювілею від дня освячення храму, який відзначили урочисто. Нині собор належить до Православної церкви України.

Архітектура: візантійська велич у серці Полісся

Свято-Михайлівський собор являє собою п'ятикупольну тринавну базиліку у візантійському стилі. Це масивна потинькована цегляна споруда завдовжки 35 метрів і завширшки 16 метрів з виразною п'ятигранною абсидою та видовженою основою.

Найбільш впізнаваний елемент зовнішнього вигляду — яскраво-сині куполи напівсферичної форми. Центральний купол, піднятий на світловий барабан з аркоподібними вікнами, домінує над усім об'ємом будівлі. По кутах його доповнюють чотири менші куполи тієї ж форми й кольору, що вінчають стилізовані грановані вежі, які виступають за периметр фасадних стін.

Зовнішнє оздоблення поєднує лаконічність і вишуканість: білосніжні фасадні стіни, видовжені аркові віконні прорізи, розширений фриз і горизонтальна смужка з геометричним візерунком. Стіни симетрично розчленовані, карнизи прикрашені оригінальним декором. Увесь ансамбль доповнюють окремі споруди — водосвятительна башта та недільна школа, з домінуючим синім куполом.

Інтер'єр і донині перебуває у процесі розпису. Роботи тривають уже понад двадцять років і виконуються за участі запрошеного з Києва професійного художника. Унікальність цього розпису полягає в тому, що він поєднує відновлені фрагменти старовинного декору XIX–XX століть із сучасним експериментальним українським розписом. Загальна площа оздоблення має скласти 300 квадратних метрів. Від автентичних розписів позаминулого сторіччя дивом уціліли лише два фрагменти — у склепіннях арок. Це, за словами настоятеля, єдиний в Україні храм, де ведеться відновлення старовинного українського розпису в поєднанні з сучасним художнім баченням.

Святині та реліквії

Головною святинею собору вважається чудотворна ікона Богоматері Троєручниці. За переказом, вона була освячена на Гробі Господньому в Єрусалимі і привезена до храму благочестивою родиною. Зцілення й чудеса, пов'язані з цим образом, фіксуються у спеціальній книзі подяк від вірян.

Щодня о 7:00 (у будні) та о 8:00 (у суботу) перед нею читається акафіст — це невіддільна частина духовного ритму собору.

Духовне і громадське життя

Сьогодні Свято-Михайлівський собор — це не просто місце богослужінь, а справжній духовний і громадський центр. У ньому служать 8 священиків. Розклад богослужінь:

  • Будні: Акафіст о 7:00, Божественна літургія о 8:00, панахида о 10:00, вечірня о 16:45.
  • Субота: Акафіст о 8:00, літургія о 9:00, Всенічне бдіння о 16:45.
  • Неділя (вересень–травень): три Божественні літургії — о 7:00, 9:00 та 10:00.

При соборі від 1993 року діє Духовна дитяча недільна школа, де навчаються понад 300 дітей віком від 6 до 16 років. Її випускники заснували Молодіжний духовно-просвітницький центр, який на 2010 рік нараховував 170 членів. Також функціонують: безкоштовна бібліотека православної літератури (першими книгами в ній були власні видання настоятеля отця Богдана), група сестринства, а також практикуються вінчання, хрестини та інші таїнства.

Пам'ятник Іларіону та навколишній контекст

Поряд із собором у 2017 році відкрили монументальну скульптуру — пам'ятник митрополиту Іларіону, видатному церковному діячу і вченому. Поруч розташовані й інші архітектурні пам'ятки XIX сторіччя: маєток-палац Трибеля та historic будинок, що нині використовується як відділення банку.

Нині Свято-Михайлівський кафедральний собор має статус архітектурної пам'ятки національного значення і залишається однією з найпізнаваніших візиток Житомира.

Замість епілогу: людина і камінь

Є в цій історії щось надзвичайно зворушливе. Купець Михайло Хаботін витратив на храм більше, ніж річний бюджет цілого міста, — і не отримав за це жодної нагороди за свого життя. Після смерті він залишився лежати там, де сам хотів: під вівтарем, у серці будівлі, якій віддав усе. Храм пережив заборони, вандалів, складські роки, ляльковий театр і бомбардування — і вистояв. Сьогодні він знову живий, знову сповнений молитвою та мистецтвом.

Так буває, коли за справу береться людина, якій справді є що втрачати.

Адреса: вул. Київська, 18, Житомир. Телефон: 37-79-59. Офіційний сайт: smk-sobor.org.ua Проїзд: маршрутки №11, 14, 19, 25, 30; тролейбуси №1, 2, 4А, 7, 7А, 15А.