Він виносив поранених під Бахмутом, сам ледь не загинув, втратив ногу — і не втратив себе. Сьогодні Євгеній Корінець — майстер спорту, учасник Паралімпіади, волонтер і людина, яка власним прикладом повертає віру побратимам. Його історія — це війна й біль, але також міцна родина, неймовірні збіги долі й пара взуття, що перетворилася на родинний символ незламності.

Доброволець із першого дня

На захист країни Євгеній став у перший же день повномасштабного вторгнення — пішов добровольцем. Спершу служив на Житомирщині: охороняв важливі об'єкти, зводив фортифікації, брав участь у виявленні ворожих ДРГ. Пізніше його перевели до 30-ї окремої механізованої бригади, що діяла на Бахмутському напрямку поблизу Міньківки. Саме там він працював бойовим медиком і під безперервними обстрілами витягував поранених.

Ніч, яку він ніколи не забуде

Фатальним став день 23 березня 2023 року. Під час евакуації загиблих і поранених групу медиків «засік» ворожий дрон — а слідом почався тривалий артобстріл.

— Я був бойовим медиком, тож розумів: зволікати не можна, треба надавати допомогу самому собі. Нас накрило під час евакуації. Обстріл тривав приблизно з першої ночі до п'ятої ранку, били з усього — танк, БМП, АГС. Позицію просто перекопали. Загиблих і поранених було багато, боєздатних лишалося півтори-дві людини, рації через обстріли замовкли. Ми з побратимом на позивний «Патрон» із Хорошева сиділи в ямі, і туди прилетіла міна. Патрон загинув одразу, а мені посікло ліву ногу й руку, — згадує Євгеній.

Крові він втратив стільки, що лікарі оцінювали шанси вижити приблизно у 10 відсотків. Майбутню дружину навіть попередили готуватися до найгіршого. Витягла сила волі й тверде рішення — боротися.

Реабілітолог, який рятував сам себе

У мирному житті Євгеній працював реабілітологом і фізіотерапевтом, тож ціну втраченого часу під час відновлення знав як ніхто. Уже за тиждень після переведення до Києва він піднімався з ліжка, вимагав навантажень і просив рідних привезти еспандери та реабілітаційні резинки. Паралельно він допоміг іншому важкопораненому — військовому з подвійною ампутацією — вибудувати якісну реабілітацію й фактично вберіг його від ускладнень.

А ще перед очима в нього завжди був приклад батька.

«Зате взуття купуватимемо одне на двох»

Сергій Миколайович, батько Євгенія, згадує сина з особливою ніжністю: активний, спортивний із дитинства. Спершу батько возив його з іншими хлопцями до Житомира на айкідо, згодом справжньою пристрастю став волейбол. Не випадковим був і вибір фаху: сам Сергій Миколайович усе життя викладає фізкультуру, а син пішов подібним шляхом — здобув спеціальність «фізичне виховання та реабілітація» і до війни працював реабілітологом в інклюзивному центрі в Черняхові з дітьми з ДЦП.

Найважчими для родини стали дні мовчання: майже півтора тижня від сина не було звістки. А потім серед ночі — дзвінок із незнайомого номера.

— «Я живий, усе добре, лише ноги трохи осколками посікло…» — сказав він. Але ми одразу відчули, що син недоговорює. Я зрозумів, що він у реанімації, бо чув, як працює апарат, — розповідає батько.

Підозри підтвердилися — поранення були надзвичайно тяжкі. Те, що синові доведеться жити без ноги, родина сприйняла майже як знак долі: батько у 24 роки втратив праву ногу в залізничній аварії в Житомирі, а син приблизно в тому ж віці — ліву. Навіть тоді Євгеній не розгубив гумору: «Зате одну пару взуття купуватимемо на двох», — пожартував він.

— Я ніколи не показував рідним, що життя з інвалідністю обмежене. Бо це не так. Я працював, рибалив, їздив на полювання, займався спортом. Женя бачив це змалку й знав: навіть після такої втрати можна жити повноцінно, — каже Сергій Миколайович.

Протез зі США й перше «золото»

У Черняхові працює благодійна організація «Побратим та волонтери», що опікується військовими й ветеранами. Коли з Євгенієм сталася біда, волонтерка Ольга Янчук запропонувала подати документи на протезування.

— Тоді я співпрацювала з американським фондом, який дуже допомагав українцям. Ми з Євгеном заповнили анкету до «Protez Foundation», і він поїхав на протезування до США. Отримав один із найкращих протезів у світі, а повернувшись, узявся за спорт. Незабаром поїхав на відбірковий чемпіонат до Китаю й посів там перше місце. А вдома надів свою медаль на мене зі словами: «Це твоя заслуга». Цю мить я не забуду ніколи, — розповідає Ольга Янчук.

Мрія, що звела рятівника й врятованого

Ольга каже: військові, яким допомагає організація, часто гостюють у неї — стосунки давно стали майже родинними.

— У нас була мрія зібратися всім разом у мене вдома, щоб хлопці познайомилися, поспілкувалися, згадали хороше. І одного дня вона здійснилася. Приїхали військові, серед них Женя й бойовий медик Віталік. І раптом за столом з'ясувалося, що саме Віталік у березні 2023-го витягнув Женю з поля бою. Доти Женя навіть не знав, хто його врятував. Здається, тоді плакали всі, — згадує волонтерка.

Через два роки — обійми замість поля бою

Довгий час Євгеній не знав імені свого рятівника. Санітарний інструктор 30-ї бригади Віталій Кравченко на позивний «Горобчик» той бій пам'ятає добре: тоді з-під вогню вивезли 17 поранених і шістьох загиблих.

— Я запам'ятав його обличчя — неприродно біле. Дуже боявся, щоб він не помер дорогою. Але обійшлося. Він сильний, — каже Віталій.

Більше їхні шляхи не перетиналися — аж до вечора в Ольги Янчук.

— Цілий вечір не міг згадати, звідки знаю цього хлопця. Почав розпитувати, чи служив у 30-й бригаді, згадав той страшний день — і все зійшлося. Ми обіймалися й не могли повірити, що доля звела нас знову, цього разу не на війні, — розповідає Кравченко.

Спорт як друге народження

Нині Євгеній не лише професійно виступає в команді військових з ампутаціями, а й підставляє плече іншим пораненим. До війни він серйозно займався волейболом, а після поранення спробував волейбол сидячи — до нього хлопця свого часу запросив тренер обласної збірної Анатолій Денисовець. Невдовзі Євгеній опинився у складі національної паралімпійської збірної й тепер вважає своєю місією приводити в спорт побратимів.

— У дитинстві я бачив, як тато без ноги живе повноцінно — працює, рибалить, займається спортом. Тому знав, що це не проблема. Коли зустрічаю поранених хлопців, підходжу просто на вулиці й кличу в спорт. Хочу, щоб вони повірили в себе так, як повірив я, — говорить він.

Сьогодні Євгеній Корінець — майстер спорту й учасник Паралімпійських ігор у Парижі 2024 року, де збірна України посіла сьоме місце; нині він захищає кольори країни на чемпіонаті світу в Китаї.

Рівно за рік після поранення — 23 березня 2024 року — Євгеній одружився з коханою. Подружжя виховує маленького сина. Окрім професійного спорту, він допомагає ветеранам, долучається до волонтерських проєктів із забезпечення військових автомобілями й підтримує захисників, які втратили кінцівки, надихаючи їх не здаватися.

Його шлях — доказ того, що навіть після найтяжчих випробувань можна віднайти нову мету, силу жити й перемагати.

Вікторія Дубовик