Трохи далі за центральним міським цвинтарем Радомишля, на розі вулиці Микульського та Північного провулку, лежить місце, повз яке більшість містян проходить, не здогадуючись, що бачить. Це старий польський (католицький) цвинтар — понад двісті років історії, десятки родин польської та шляхетської громади міста, і посеред усього цього — напівзруйнований підземний склеп родини Вербицьких, довкола якого місцеві досі переказують легенди про заспіртованих небіжчиків, підземні ходи й нічні молитви при свічках.

Це не глянцева туристична локація. Це матеріал про пам'ять — про те, як виглядає забуття, коли воно доходить до краю, і чому таке місце все одно варте того, щоб про нього знати й говорити. Тут переплелися легенди про підземні ходи, реальна трагедія репресованої італійської родини, «Ангел» зі зламаним крилом і майже детективна історія про те, як ціле кладовище «зникло» з документів. Основою цього тексту стали краєзнавча праця радомишлянина Валерія Фісуна, який досліджував і фотографував цвинтар ще на початку 2000-х, і матеріали активістки Анни Мозгової, яка у 2020 році намагалася врятувати некрополь.

Де це і що це

Польський цвинтар у Радомишлі почав функціонувати, за словами краєзнавця Олександра Пирогова, на початку ХІХ століття. Це було місце поховання католицької громади міста — переважно поляків та зросійщеної шляхти, чиї родини жили й працювали в Радомишлі впродовж XIX — початку XX століть. До нашого часу тут збереглися десятки надгробків, на частині яких ще можна розібрати польські написи; чимало з них датовані серединою XIX століття, а окремі поховання сягають і 1830-х років.

Варто одразу згадати ще один, ще давніший польський цвинтар міста — той, що був на вулиці Присутственній. Від нього не лишилося майже нічого: сьогодні він опинився просто під заасфальтованою дорогою. Саме така доля, за словами дослідників, загрожує й цвинтарю на Микульського, якщо про нього остаточно забути.

Склеп родини Вербицьких

Головна споруда цвинтаря — підземна поховальна камера родини Вербицьких у південно-західній частині кладовища, поблизу хатини, де колись жив сторож-доглядач.

Тут важлива деталь. У народній пам'яті родину називають «Вербицькими», але в польському написі на надгробку прізвище звучить як Wierzbicki — Вежбицькі. У повному списку поховань, який склав Фісун, ця родина фігурує окремим гніздом: Марія (1808–1839), Барбара з Букатих (1809–1873), Юлія (1848–1870) і зовсім юна Геленка (1863–1871). «Вербицькі» — це, найпевніше, українізована народна вимова того самого польського прізвища.

Надземна частина склепу зведена у візантійському хрестово-купольному стилі з привозної цегли. Вціліла верхня частина має висоту близько 4,5 метра, а підземна камера — арочне склепіння завдовжки близько 10 метрів, викладене місцевою цеглою й природним каменем зі слідами штукатурки, з додатковою циліндричною нішею. Металеві вхідні двері звернені на схід сонця, а над ними досі збереглася табличка з написом «GRÓB RODZINY» («могила родини») — нижню дошку з самим прізвищем давно знищено.

Легенди й спогади місцевих

Найцінніше — і найемоційніше — у цій історії те, що збереглося в пам'яті людей, які жили поруч.

Клавдія Козакова, чия мати (баба Мариня) багато років була доглядачкою цвинтаря і жила прямо на його території, згадувала, що склеп збудували заможні поляки Вербицькі, які до війни жили на Папірні — там, де й досі стоїть колишній млин. За її розповіддю, над входом стояла гарна мармурова статуя, а небіжчики лежали в підземних нішах «як заспіртовані», і до кожного було зроблене віконце. Рідні мали право приходити будь-коли — навіть уночі: брали ключ у доглядачки, спускалися сходами, засвічували свічки й молилися.

З цим самим склепом пов'язаний і воєнний спогад: під час Другої світової баба Мариня з дітьми ховалася там від бомбардувань. За її словами, німці, будучи, як і поляки, католиками, ставилися до склепу з осторогою — навіть залишали дітям їжу. А одного разу склеп урятував життя партизанам, які під час облави поховалися просто в порожні поховальні ніші.

Окрема — найпохмуріша — частина легенди стосується підземних ходів. Місцеві розповідали, що від міської церкви нібито тягнеться підземний хід аж до склепу. Двоє чоловіків, які підлітками у 1960-х залазили в підземелля з ліхтариком, згадували замуровані цеглою труни в нішах, розгалуження ходів у різні боки й понад десяток потрощених домовин. Саме тоді, за їхніми словами, зі склепу винесли на металобрухт залізо, збили мармурові плити з написами, а з одного добре збереженого небіжчика зняли й продали золотий перстень-печатку з написом «MARTYNA. 1856». Ці свідчення — водночас і жива історія місця, і документ його руйнування.

«Ангел Радомишля» і трагедія родини Бузетті

Серед надгробків цвинтаря є один, що вирізняється особливо, — ажурна скульптура, яку місцеві називають «Ангелом Радомишля». З нею пов'язана найдраматичніша людська історія цього місця. Наводимо її так, як її розповідає й зберегла радомишльська активістка Анна Мозгова, — це радше усний краєзнавчий переказ, реконструкція родинної драми, ніж документально звірена хроніка, але саме такі історії й оживляють камінь.

За цією розповіддю, в Радомишлі довгий час жила родина Бузетті, що зберігала італійське підданство. Один із її представників, Фортунато, у 1920-х їздив служити до Італії, а повернувшись, покохав місцеву дівчину — Галину Новицьку, доньку колишнього заможного поміщика. У родині народився син. Але настав 1937 рік — і до Радомишля дійшла хвиля сталінських репресій. Італійців Бузетті звинуватили в шпигунстві на користь фашистів і в нібито «диверсії» на електростанції (хоча в місті всі знали, що світло тоді зникло через звичайне святкування). Галину розстріляли, чоловіків родини — фактично теж, під формулюванням «висланий за межі СРСР». Маленького сина в момент арешту сховала сусідка, згодом його забрала київська рідня, а під час війни хлопчика вивіз до Італії дядько, який спеціально приїхав по племінника. За переказом, нащадки родини живуть в Італії донині.

«Ангел Радомишля» — це, за версією Мозгової, надгробок, пов'язаний саме з цією родиною, і скульптура матері, що навіть після смерті оберігає своє дитя. На жаль, і цей пам'ятник постраждав — Ангелу відбили крило.

Важлива обмовка: імена, дати й деталі цієї історії походять із родинного переказу, зібраного активісткою, і не всі вони піддаються перевірці за офіційними базами репресованих. Тож сприймати її варто як зворушливу локальну пам'ять, а не як звірений історичний документ — але сама наявність італійської родини, знищеної репресіями 1937 року, добре вписується в трагічну історію того часу.

Хроніка боротьби за цвинтар

Занепад цвинтаря — це не тільки минуле. У 2020 році радомишльські активісти на чолі з Анною Мозговою (проєкт «Радомишль — місто-музей») спробували врятувати некрополь, і те, що вони виявили, саме по собі промовисте.

З'ясувалося, що цвинтар юридично наче не існує: він не стояв на балансі міської ради, а за кадастровою картою ділянка не значилася комунальною власністю. Активісти прямо попереджали: поки об'єкт не оформлено належно, за нього ніхто не відповідає — не доглядає, не фінансує, не ставить огорожу, — а отже, з часом його можна «почистити бульдозером» під забудову. Щоб цього не сталося, вони запустили петицію до міськради про правильне оформлення цвинтаря, порушили питання про огорожу, вирізання аварійних дерев і звільнення території від стороннього майна.

Окремою болючою темою стало перепоховання. У відкритому склепі людські рештки лежали просто під ногами — на сходах, у розбитих нішах, — і відвідувачі, самі того не бажаючи, ходили по кістках. Активісти домоглися розуміння від міського голови щодо перепоховання решток родини зі склепу й порушили питання про закриття самого склепу, щоб зупинити його подальше руйнування. Наскільки далеко вдалося просунути цю справу згодом — питання відкрите: після того як ключова активістка полишила місто, подальша доля цвинтаря залишається невизначеною, тож перед поїздкою варто пошукати свіжу інформацію в місцевих спільнотах.

Несподівана знахідка: Тайферти й радомишльський пивзавод

Під час розчищення цвинтаря активісти зробили ще одне відкриття. В «австрійсько-чесько-німецькому» куточку некрополя виявився надгробок із прізвищем Тайферт — тим самим, що носив один із засновників радомишльського пивзаводу (пивоварня в районі Микгород працює вже понад сто років). За переказами, ще на початку 2000-х серед радомишлян шукали нащадків цієї німецької родини у зв'язку з нібито значним спадком. Хто саме був похований під тим каменем і чи лишилися нащадки роду в місті — досі загадка, яка чекає на свого дослідника.

Сумна сучасність

Стан цвинтаря, зафіксований дослідником, гнітючий: повалені хрести й обеліски, розграбовані склепи, витоптані могили, сміття, кози серед надгробків і — найсильніше враження — смуги перекопаної землі між похованнями, з якої місцеві збирали картоплю. Це та частина історії, яку не можна замовчувати, бо саме вона й є головним меседжем: занедбаний цвинтар — це дзеркало, у якому громада бачить власне ставлення до пам'яті.

Схожа доля спіткала й польсько-лютеранські некрополі в самому Житомирі — про руйнування католицького цвинтаря обласного центру писали й місцеві видання. Тобто проблема забутих польських поховань — спільна для всього краю, а не лише радомишльська.

Що поруч: замок Радомисль

Тут доречно згадати зв'язок, який робить цю сумну локацію частиною ширшого маршруту. Родина зі склепу жила на Папірні — біля старого млина. Саме цей млин на Папірнянському ставку у 2011 році викупила й відреставрувала лікарка й громадська діячка Ольга Богомолець, створивши історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» — сьогодні одну з найвідоміших туристичних пам'яток Житомирщини з колекцією ікон і музеєм української домашньої старовини. Під млином, до речі, виявили сліди давньої папірні Києво-Печерської лаври, відомої з хронік початку XVII століття. Тобто за кілька хвилин від забутого цвинтаря стоїть відреставрована перлина — контраст, який добре показує, як по-різному може складатися доля історичної спадщини.

Якщо вирішите відвідати

  • Цвинтар розташований на розі вулиці Микульського та Північного провулку в Радомишлі, за центральним міським кладовищем.
  • Це не облаштована локація: немає стежок, вказівників, огорожі; територія заросла, а зруйновані склепи й провалля небезпечні — не варто спускатися в підземелля й наближатися до нестійких конструкцій.
  • Ставтеся до місця з повагою: це поховання реальних людей. Сюди їдуть віддати шану й побачити історію, а не «полазити по руїнах».
  • Логічно поєднати відвідування з оглядом замку-музею «Радомисль» — вони пов'язані і географічно, і історично.
  • Якщо ви нащадок котроїсь із похованих тут родин — повний список прізвищ, розшифрованих Валерієм Фісуном станом на 2001 рік, збережений у його публікації й може допомогти в пошуку коріння.

FAQ

  1. Де знаходиться польський цвинтар у Радомишлі? На розі вулиці Микульського та Північного провулку, за центральним міським цвинтарем.
  2. Коли він з'явився? За словами краєзнавця Олександра Пирогова, цвинтар почав функціонувати на початку XIX століття.
  3. Що таке склеп Вербицьких? Підземна поховальна камера заможної польської родини з арочним склепінням близько 10 метрів завдовжки й надземною спорудою у візантійському хрестово-купольному стилі.
  4. Чому родину називають то Вербицькими, то Вежбицькими? У польському написі прізвище — Wierzbicki (Вежбицькі); «Вербицькі» — українізована народна вимова того самого прізвища.
  5. Що написано над входом у склеп? Збереглася металева табличка «GRÓB RODZINY» («могила родини»); дошку з самим прізвищем знищено.
  6. Чи правда, що від церкви до склепу веде підземний хід? Це місцева легенда; підлітки в 1960-х справді знаходили в склепі розгалуження ходів, але суцільний хід до церкви документально не підтверджений.
  7. Хто досліджував цей цвинтар? Радомишльський краєзнавець Валерій Фісун, який описав і сфотографував його на початку 2000-х і склав список збережених надгробків.
  8. У якому стані цвинтар зараз? У занедбаному: повалені хрести, розграбовані склепи, сміття й заростання; місцями територію використовували навіть під городи.
  9. Чи безпечно туди йти? Територія не облаштована; зруйновані склепи й провалля небезпечні, тож спускатися в підземелля не можна.
  10. Що цікавого поруч? Історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» — відреставрований млин-папірня з музеєм ікон, історично пов'язаний із родиною зі склепу.
  11. Що таке «Ангел Радомишля»? Ажурна надгробна скульптура на цвинтарі, яку місцеві пов'язують із трагічною історією італійської родини Бузетті, репресованої 1937 року; за переказом, це образ матері, що оберігає дитя. Скульптурі відбили крило.
  12. Наскільки достовірна історія родини Бузетті? Це усний краєзнавчий переказ, зібраний місцевою активісткою; частина деталей не звірена за офіційними базами репресованих, тож її варто сприймати як локальну пам'ять, а не документ.
  13. Чи оформлений цвинтар юридично? Станом на 2020 рік активісти виявили, що він не стояв на балансі міськради й не значився комунальною власністю; саме тому вони домагалися його належного оформлення заради збереження.
  14. Чи справді на цвинтарі похований хтось із засновників пивзаводу? Активісти знайшли надгробок із прізвищем Тайферт — таким самим, як в одного із засновників радомишльської пивоварні; точний зв'язок і доля нащадків залишаються нез'ясованими.