Сьогодні Чоповичі — тихе поліське селище, відоме насамперед комплексом православних монастирів. Статус селища міського типу Чоповичі втратили 26 січня 2024 року, коли набув чинності закон, що скасував цю категорію. Населення за оцінкою 2022 року становить 1770 осіб. Ця цифра стосується саме селища. У ХІХ — на початку ХХ століття Чоповичі були центром однойменної волості, тож історична статистика нерідко охоплює значно більшу територію з навколишніми селами.
Про те, що понад двісті років тут поруч з українцями жила єврейська громада, нагадує хіба що старе кладовище в березовому гаю за околицею.
У документах селище фігурує під різними назвами: польською Czopowicze, на їдиші Chopovitch. У ХІХ столітті воно належало до Радомишльського повіту Київської губернії. До Коростеня звідси близько 42 км, до Малина — 25 км.
Чоповицька громада без кам'яної спадщини
Як і більшість єврейських громад Полісся, чоповицька не була заможною й не лишила мурованих споруд. Синагоги, школи та житлові будинки штетлу зводили з дерева, навіть надгробки нерідко були дерев'яними. Такий матеріал недовговічний, тому на місці колишнього єврейського життя майже нічого не збереглося.
Перші згадки: від кагалу до кагалу
Найраніші відомості сягають часів Речі Посполитої. У 1765 році Чоповичі входили до Коростишівського кагалу Житомирського повіту Київського воєводства, і єврейських мешканців було лише шестеро. Для порівняння: у Малині — п'ятеро, у кагальному центрі Коростишеві — 316. За польськими податковими ревізіями 1775 року в Чоповичах налічували 17 євреїв, у Малині — 28, у Коростишеві — 509. Такий стрибок пов'язують з міграцією після першого поділу Речі Посполитої 1772 року, коли євреї залишали землі, що відійшли до Росії, Пруссії та Австрії.
Подальші ревізії показують коливання: 21 особа у 1778 році, 16 у 1787-му, 33 у 1791-му. Після третього поділу, з кінця 1790-х, село передали новоствореному Малинському кагалу.
Корчмарі початку ХІХ століття
У січні 1808 року предводитель дворянства склав для київського губернатора список орендарів шинків, корчем і заїжджих дворів Радомишльського повіту. З нього видно, що в Чоповичах цей промисел тримали п'ять єврейських родин:
- Файбиш Мошкович Володарський із дружиною Естер;
- Шмуня Лейзорович Райгородський із дружиною Хаєю та доньками Рівкою й Сурою;
- Лейбко Віґдерович Чоповський із дружиною Леєю та сином Гершком;
- Шлема Овсійович Половинчик із дружиною Миндою, сином Шмунею й донькою Сурою;
- Аврум Аронович Любернський із дружиною Естер.
У Рудні-Чоповській, яка нині є частиною селища, орендарем був Арон Лейзорович Руденський із дружиною Леєю та донькою Етею.
Оскільки Чоповичі мали статус села, а не містечка, ревізій 1814–1858 років не збереглося, на відміну від сусіднього Малина. Тож динаміку громади за ці десятиліття за документами поки не відновити. Власного казенного рабина в селі не було, і народження, шлюби, розлучення та смерті чоповицькі євреї їздили реєструвати до Малина.
Лавки, ремесла й хедер
За даними Похилевича, у 1864 році в селі жили 221 єврей із 3660 мешканців. Перевірка торговельних закладів повіту 1880 року показує, що значну частину торгівлі й ремесла тримали саме євреї. Бакалійні лавки належали Іцку Тафту, Рахману Ушомирському, Гінеху Кисельовичу та Шмулю Шкневському. Шевцем був Шевель Гутнянський, борошном торгував Янкель Кушнировський, шкіряну мануфактуру мав Зурах Ушомирський, а лавку залізного краму — Гінех Ушомирський. Молочну лавку тримав Хань Зайдмановський, ковальню — Рувін Гольдман, а єдиним кравцем був Берко Брайман.
У 1885 році офіційний дозвіл на викладання мали лише двоє меламедів: Лейба Йосипович Фрідман навчав Тори й Талмуду, Меєр Йосипович Ложанський — початкових знань. У 1891 році дозволи підтвердили обом, і в кожного було по 10 учнів. Інших учителів у селі не було.
Наприкінці ХІХ століття господарство розросталося: працювали 7 водяних і 7 вітряних млинів, один паровий, аптека та два заїжджі двори. На місці нинішнього парку стояли ятки єврейських ремісників, які здебільшого виготовляли шкіряні вироби.
1894 рік: вибори рабина
У 1894 році чоповицькі євреї з правом голосу брали участь у виборах казенного рабина Радомишльського повіту. З документів тих виборів відомо, що в селі діяли дві молитовні школи.
У новій, «Клойзі», налічувалося 60 прихожан-чоловіків із правом голосу. Старостами були Іцхак Тофт, Мошко Шварцман і Мошко Юровський, а делегатами обрали Песаха-Еля Іцковича Кушнировського та Хаїма-Нухима Мошковича Кая. Слово «клойз» означає невеликий молитовний і навчальний дім.
У старій молитовній школі було 76 прихожан. До складу духовного правління входили Борух Раппопорт, Еля Фельдман і Гінах Ушомирський. На вибори до Радомишля вона делегувала Елю Йосиповича Корытника та Міхеля Янкелевича Кушнировського.
Залізниця й наклеп
За всеросійським переписом 1897 року, у Чоповицькій волості жили 6654 особи, серед них 919 євреїв (14%). Найімовірніше, це дані по всій волості з навколишніми селами, а не лише по самому селу, тому порівнювати їх із сучасною чисельністю селища не можна. Привабливості місцевості додала залізниця Київ — Ковель, прокладена 1902 року за п'ять кілометрів на північ.
У 1906 році газета «Общественная мысль» від 17 березня описала курйозну історію. Місцевий священник написав малинському уряднику, що чоповицькі євреї нібито риють під церквою ходи, щоб підірвати її у велике свято. Урядник приїхав, провів слідство, обшукав єврейські оселі й поїхав ні з чим. Цей епізод нагадує, що сусідство не було безхмарним.
Чоповичі 1913 року
Довідник «Весь Юго-Западный край» за 1913 рік дозволяє оцінити роль громади. Приблизно 70% економічної діяльності в селі забезпечували євреї. Єдиним лікарем був Зісь Абрамович Нудельман. Із семи бакалійних лавок чотири належали євреям: Кацу, Милінській, Тафту та Ходоровській. Усі сім мануфактурних крамниць тримали єврейські родини: Герценштейн, Глізерман, Рабинович, Рубінштейн, Ушомирський, Фульдман, Фрідман. Обидва магазини залізних виробів належали Найвельту та Ходорковській. Паровий млин потужністю 1200 пудів на добу мав Кушнирський, а магазин одягу — Народицький.
У Першій світовій брали участь 94 жителі села, серед них сім євреїв: Нусім Шмулевич Маркман, Хаїм Елевич Ройтенберг, Веніамін Мойсейович Гейхман, Ноях Мойсейович Гейхман, Мойсей Гіршович Гейхман, Інах Гершкович Чеповський та Сімхо Мойсейович Бєлокреницький.
Революції й радянський час
Про події революцій, розпаду імперії, німецької окупації та громадянської війни в Чоповичах збереглося мало відомостей. Віддаленість від головних театрів бойових дій, імовірно, уберегла село від масштабних погромів, які прокотилися сусідніми Малином, Радомишлем, Коростенем, Народичами та Хабним.
У 1926 році в селі відкрили семирічну єврейську школу й створили єврейську селищну раду. Підставою стала постанова ВУЦВК від 24 лютого 1926 року про органи національного самоврядування. Єврейське населення селища та навколишніх сіл становило близько 1200–1500 осіб, а джерела називають різні цифри. Дослідження ESJF наводить 1533 особи, що становило 16% жителів. У базі JewishGen вказано 1302 за переписом 1926 року.
Єврейська рада працювала паралельно з українською селищною. Вона відповідала за оподаткування, культурні заходи мовою їдиш, школу та політичне виховання єврейських трудящих. До кінця 1930-х експерименти з національною автономією згорнули, школу й раду розформували. За переписом 1939 року в селищі лишалося 673 євреї.
За спогадами свідків, зібраними проєктом Yahad – In Unum, у селі була єврейська школа, але вона не вміщала всіх дітей, тож частина вчилася в українській. Змішані шлюби були поширеними, а євреї працювали в крамницях, водіями та ковалями в колгоспі. Ті ж свідки кажуть, що окремої синагоги не було: віряни збиралися на молитву в будинку одного з євреїв. Це розходиться з іншими джерелами, які описують молитовні школи в дорадянський час.
Серпень 1941 року
Німці окупували село на початку серпня 1941 року. Спершу євреї жили у власних домівках, а згодом їх заарештували й тримали в будівлі колишнього відділку міліції. Там з них знущалися: змушували танцювати на розбитому склі посеред площі та тягти гармату замість коней.
Акт Надзвичайної державної комісії від 26 травня 1945 року свідчить, що поліцейські побили людей, а потім погнали до Коростеня. Там їх розстріляли. Закритий звіт називає 165 євреїв із Чоповицького району, яких повели до Коростеня, і ще 15 осіб, закатованих у самому селі. Загалом у районі, за архівним документом, на який посилається Павло Зельдич, розстріляли приблизно 250 євреїв: 165 із Чоповичів, 36 зі Скуратів і 43 з Мелені. За його словами, район оголосили «юденфрай».
Старожили згадують і про розстріл частини євреїв у самих Чоповичах, на місці, де згодом збудували танцмайданчик. Під час будівництва нібито знаходили фрагменти кісток і одягу.
Доля будівлі синагоги описана в мемуарах діяча української еміграції Федора Пігідо-Правобережного (Вінніпег, 1954). Після приходу німців відкрили церкви у більшості сіл. У Чоповичах храм облаштували в будівлі колишньої синагоги, бо місцева церква згоріла ще за більшовиків. Влітку 1942 року заклали нову церкву, яку, за чутками, добудували до осені 1943-го. Її дерев'яна будівля стоїть і досі й використовується православною громадою. Сама синагога, найімовірніше, була розібрана після війни, а центральна площа змінила планування, тож точне місце встановити важко.
У 1943 році під час визволення Житомирщини в бою з танковою дивізією СС «Адольф Гітлер» за залізничну станцію Чоповичі загинув командир танка, Герой Радянського Союзу молодший лейтенант Володимир Зельманович Вайсер, уродженець Хмельницького. Він був одним зі 131 воїна єврейської національності, відзначених цим званням. Поховали його в братській могилі в центрі села, де нині стоїть монумент загиблим у тій війні.
Допит свідка: як арештовували євреїв у Чоповичах
Микола К., який народився 1927 року, розповів про арешти єврейських родин у Чоповичах у перші місяці німецької окупації. За його спогадами, частина євреїв залишилася в селі, оскільки не мала грошей на виїзд. Інші сподівалися, що з ними нічого не станеться, адже спочатку окупанти їх не переслідували.
Місцеві євреї продовжували працювати й жити у своїх домівках. Зокрема, один із них працював ковалем і підковував коней для німців. Однак згодом надійшов наказ заарештувати єврейське населення. За словами свідка, усе відбулося таємно: протягом 24 годин людей забрали з їхніх будинків і замкнули в камерах колишньої поліцейської дільниці.
Микола К. також пригадував арешт маленької дівчинки з родини, яку добре знав. Коли поліція прийшла за її близькими, приблизно восьмирічна дитина спробувала втекти через вікно, але поліцай наздогнав її. Старший син цієї родини, за словами очевидця, перебував серед партизанів.
Микола К., 1927 року народження, згадує:
«Євреї, які не мали фінансових можливостей виїхати, залишилися в селі. Вони до кінця вірили, що нічого поганого не станеться, бо спочатку їх ніхто не чіпав. Наприклад, єврей, який працював ковалем, підковував коней німцям, та й інші євреї теж жили тихо. Потім був наказ зібрати їх. Все відбувалося таємно, ніхто про це не говорив. Але за двадцять чотири години всіх євреїв заарештували. Їх зібрали в колишній будівлі поліцейської дільниці. Там їх замкнули в камерах. Євреї цього зовсім не очікували. Їх забрали прямо з їхніх будинків. Міліціонер спіймав єврейську дівчинку. Це сталося на моїх очах. Я добре знав цю родину. Коли поліція прийшла їх заарештувати, маленька дівчинка, близько восьми років, втекла через вікно. Міліціонер спіймав її. Старший син цієї родини був серед партизанів».
Свідчення № 1627 записали 21 квітня 2013 року в Барвінках.
Радянські архіви: свідчення про катування та вивезення до Коростеня
В акті Державної надзвичайної комісії, складеному 26 травня 1945 року, описано арешти єврейського населення в серпні 1941 року. Згідно з документом, німецький каральний загін і поліція затримали євреїв, зібрали їх на площі біля церкви та оточили поліцейськими.
Після цього людей піддавали жорстоким приниженням і катуванням. Зокрема, літніх людей, жінок і дітей змушували танцювати та їсти залізні цвяхи, які поліцейські називали «радянськими горіхами».
Після знущань затриманих відправили до Коростеня, де їх розстріляли.
Джерело: акт Державної надзвичайної комісії від 26 травня 1945 року, архівний шифр РГ 22.002М; 7021-60-313.
Німецькі архіви: 165 євреїв вивезли до Коростеня
У німецькому архівному документі B162-7321 також зафіксовано відомості про переслідування єврейського населення Чоповичів та навколишніх населених пунктів.
За цими даними, у серпні 1941 року поліція вивезла до Коростеня для страти 165 євреїв із Чоповицького району. У документі також зазначено, що в самих Чоповичах катували та вбили 15 людей.
Ці відомості свідчать про масштаб переслідування єврейського населення району в перші місяці німецької окупації.
Єврейська громада Чоповичів до Другої світової війни
За переписом населення 1897 року, у Чоповичах проживали 919 євреїв — близько 14% від загальної кількості мешканців села.
У громаді діяла єврейська школа, однак її не вистачало для всіх дітей, тому частина з них навчалася в українській школі. Окремої синагоги в Чоповичах не було: євреї збиралися для молитви в приватному будинку. Релігійне життя громади підтримував рабин на прізвище Нейман.
Місцеві євреї займалися переважно торгівлею, працювали водіями та ковалями, зокрема в колгоспах. Змішані шлюби також були поширеними.
На початку серпня 1941 року Чоповичі окупували німецькі війська. Спочатку єврейські родини залишалися у своїх домівках, але згодом почалися арешти, катування та вивезення людей до Коростеня.
За наведеними історичними матеріалами, у Чоповичах закатували та вбили 15 євреїв, а ще 165 євреїв із Чоповицького району вивезли до Коростеня для страти. Свідчення очевидців і архівні документи зберігають пам’ять про знищення єврейської громади Чоповичів під час Голокосту.
Кладовище в березовому гаю
На західній околиці, за два кілометри від забудови, лишилося єврейське кладовище. За описом Павла Зельдича, там близько трьох десятків могил: найстарша датована 1913 роком, найновіша — 1991-м. Є кілька вертикальних цегляних надгробків, характерних для Полісся. Подібні трапляються в Поліському, Овручі та Чорнобилі й, імовірно, розвинулися з дерев'яних горизонтальних псевдосклепів. Порівняння карти РСЧА 1931 року із сучасною ситуацією дозволяє припустити, що західну частину кладовища знищили під час будівництва дороги Чоповичі — Мелені.
Обстеження ESJF налічує близько 40 надгробків, найстаріший із яких датований 1916 роком, а найновіший — 1989-м. Кладовище не огороджене, але рів чітко видно, на ділянці є одна братська могила, а потреба в огорожі оцінена як висока. За даними JewishGen, на кладовищі є позначені братські могили, а на деяких пам'ятниках збереглися портрети.
Джерела
Матеріал підготовлено на основі досліджень Павла Зельдича, довідника «Весь Юго-Западный край» (1913), архівних документів, а також даних ESJF, JewishGen та Yahad – In Unum.
