Чоповичі — селище в Коростенському районі Житомирської області, адміністративний центр Чоповицької територіальної громади. Його історія охоплює кілька століть: від давнього заселення цієї місцевості та перших письмових згадок до розвитку ремесел, промисловості, освіти й культурного життя. Із Чоповичами пов’язують історію роду Чоповських, дерев’яної Троїцької церкви та урочища Кип’яче, де діють чоловічий і жіночий монастирі.
У різні часи поселення переживало війни, зміну влади, адміністративні перетворення та економічні зміни.
Від давнього поселення до першої письмової згадки
Територія, на якій розташовані Чоповичі, була заселена ще в давнину. У краєзнавчих матеріалах згадується виявлене тут неолітичне поселення, яке відносять до IV тисячоліття до нашої ери.
Першу письмову згадку про Чоповичі датують 1519 роком тоді це було село Овруцького замку. У краєзнавчих публікаціях також згадується документ 1524 року, пов’язаний із Давидом Чопівським.
Походження назви селища пояснюють кількома версіями. За місцевим переказом, воно отримало назву від князя Чопа, якому приписують заснування поселення. Однак ця історія не є документально підтвердженим фактом. Серед інших версій називають зв’язок назви з річкою Чопівкою або прізвищем Чоповських. Остаточно встановленого пояснення походження назви немає.
За місцевим переказом, князь Чоп Древлянський жив у часи Древлянського князівства та уславився бойовими заслугами. За переказом, за свою службу він отримав від древлянського князя земельну винагороду — територію, межі якої мав об’їхати верхи на коні за один день. На цій землі Чоп нібито започаткував поселення та свій рід, а згодом місцевість отримала назву Чоповичі — від імені князя та його нащадків.
Цю версію популяризує, зокрема, монографія Василя Баранівського «Князь Чоп Древлянський — засновник Чопович (історія та міфи)», видана 2021 року. Водночас походження князя та його зв’язок із заснуванням селища слід подавати саме як легенду, оскільки історичні свідчення щодо давності роду та його генеалогії залишаються предметом дискусії.
Чоповські: історія роду та питання шляхетського походження
Чоповські, або Чопівські (польською — Czopowski), згадуються в історичних публікаціях серед родин, пов’язаних із Житомирщиною та Овруччиною. У матеріалах про родину її представників пов’язують із гербом Корвін, на якому зображений ворон. Згодом окремі гілки використовували подвійні прізвища, зокрема Фещенко-Чопівські.
У переказах початок роду пов’язують із Гнатом Чопом, якого називають козацьким старшиною та родичем гетьмана Івана Виговського. Із цією історією пов’язують і походження Чоповичів. Проте легенду про князя Чопа, заснування ним поселення та початок роду не можна подавати як беззаперечно встановлені факти.
Історія шляхетського статусу Чоповських є предметом окремого наукового дослідження. Історикиня Людмила Довгополова опублікувала працю «Лаврське село Чоповичі: історія фальшивого дворянства». У ній досліджуються земельні відносини представників родів Меленевських і Чоповських, а також обставини визнання Чоповських у російському дворянстві.
Це важливе уточнення до традиційних розповідей про місцеву шляхту. У краєзнавчих текстах наводять відомості про привілеї, які нібито надавали представникам роду в XVI–XVII століттях. Проте ці історії варто розглядати з урахуванням наукової дискусії, а не подавати як остаточно доведену генеалогію. Сам факт існування родини та її зв’язок із місцевістю не означає, що всі перекази про її походження й шляхетські права підтверджені документами.
Серед відомих представників родини — Іван Фещенко-Чопівський, учений-металург, який народився 20 січня 1884 року. Його ім’я пов’язує історію родини з розвитком української науки та металургії.
Чоповичі у XVII–XVIII століттях
У XVII столітті Чоповичі перебували в зоні політичних і воєнних змін, які охопили Правобережну Україну. У цей період регіон переживав козацькі війни, боротьбу за контроль над землями та повернення частини шляхетських власників після зміни політичної ситуації.
Радянський історичний довідник повідомляє, що під час визвольної війни українського народу 1648–1654 років місцеві жителі виступали в складі Овруцького полку. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Чоповичі залишилися під владою Речі Посполитої. У виданні також описано конфлікти між місцевим населенням і шляхетськими загонами, які намагалися повернути контроль над маєтностями.
Окремо згадується напад на Чоповичі 30 червня 1683 року, який у цьому джерелі пов’язують із чашником подільським С. Шумлянським. Опис містить відомості про пограбування дворів і насильство проти мешканців. Водночас історія землеволодіння в Чоповичах і права на місцеві маєтності потребує зіставлення різних документів. Дослідження Людмили Довгополової показує, що питання власності та визнання шляхетського статусу було складнішим, ніж це подавали в радянській історіографії.
У 1793 році, після другого поділу Речі Посполитої та переходу Правобережної України під владу Російської імперії, Чоповичі увійшли до складу Радомишльського повіту Київської губернії. Ця зміна стала частиною ширшого адміністративного переустрою регіону.
Троїцька церква та мистецька спадщина
Важливе місце в історії Чоповичів посідає дерев’яна Троїцька церква, яку місцеві історичні матеріали датують 1778 роком. Храм був частиною релігійного життя поселення та пов’язаний із мистецькою спадщиною регіону.
Особливу увагу дослідників привернули скульптури й декоративні елементи іконостаса XVIII століття. У 2025 році Галина Бєлікова опублікувала наукову статтю «Дослідження групи скульптур XVIII століття з Троїцької церкви селища Чоповичі Житомирської області». У роботі розглянуто походження мистецьких предметів і переглянуто попередню атрибуцію, за якою їх пов’язували з майстром Сисоєм Шалматовим.
Господарство та повсякденне життя у XIX столітті
У XIX столітті Чоповичі розвивалися як поселення, де сільське господарство поєднувалося з ремеслами, торгівлею та невеликим промисловим виробництвом. За краєзнавчими даними, у 1847 році тут мешкало понад 3,5 тисячі людей, у 1887 році — 4905, а напередодні Першої світової війни — близько 6250. Ці цифри належать до різних історичних періодів і не відображають сучасної чисельності населення.
У середині XIX століття умови життя значної частини мешканців були складними. У радянському історичному виданні зазначено, що на приблизно 300 дворів припадав лише один фельдшер, а місцева школа була невеликою парафіяльною установою. Автори також повідомляли про поширення неписьменності та часті неврожаї. Ці оцінки відображають опис соціального становища в тогочасному джерелі, хоча для повної картини потрібні й інші матеріали про повсякденне життя селян.
Щоб заробити на прожиток, частина мешканців займалася домашніми промислами: плела брилі, кошики, постоли, дитячі колиски та інші речі на продаж. Такі вироби були частиною місцевої економіки й давали додатковий дохід родинам, які не могли забезпечити себе лише землеробством.
З розвитком промислового виробництва в Чоповичах з’являлися нові підприємства. Тут діяла фабрика гнутих меблів. У 1868 році почали працювати свічковий і миловарний заводи, на кожному з яких, за радянським довідником, було лише по чотири-п’ять найманих працівників. У 1890-х роках відкрився лісопильний завод, де працювали близько 20 людей.
Господарське життя доповнювали сім вітряків і чотири млини. Ці підприємства обслуговували місцеве населення та навколишні села. Поступово Чоповичі ставали не лише сільськогосподарським поселенням, а й місцевим осередком переробки сировини та ремісничого виробництва.
Чоповичі напередодні Першої світової війни
На початку XX століття в Чоповичах працювали численні невеликі підприємства й торговельні заклади. Історичний довідник згадує 15 дрібних підприємств, земське училище, народну бібліотеку, лікарню на 10 ліжок та агрономічну дільницю.
У селищі діяли сім бакалійних лавок, магазини та ресторан. У 1914 році відкрили приватний кінотеатр. Ці відомості показують, що на початку XX століття Чоповичі мали розвиненішу інфраструктуру, ніж звичайне сільське поселення, хоча більшість виробництв залишалася невеликою.
Розвиток меблевого виробництва супроводжувався трудовими конфліктами. У 1907 році тут відбувся страйк робітників меблевих підприємств. Ця подія відображає зміни в місцевому суспільстві, де поряд із селянською працею зростала роль найманих працівників.
Революції, війни та зміна влади у 1917–1920 роках
Після революцій 1917 року та розпаду Російської імперії Чоповичі, як і багато поселень Правобережної України, опинилися в зоні політичного протистояння. У цей час змінювалися органи влади, а місцеве господарство потерпало від нестабільності та воєнних дій.
Радянський історичний довідник повідомляє, що наприкінці січня 1918 року в Чоповичах встановили радянську владу, а в лютому село зайняли австро-німецькі війська. Улітку 1919 року регіон знову став ареною бойових дій. У джерелі згадується діяльність місцевого революційного комітету, який організовував збір продовольства та фуражу й допомагав військовим формуванням.
Ці події відбувалися в умовах боротьби різних політичних сил за контроль над Україною. Радянський довідник описує їх із позицій тогочасної офіційної ідеології, тому його терміни й оцінки не слід сприймати як нейтральну характеристику всіх учасників конфлікту. Водночас наведені в ньому дати допомагають відтворити послідовність змін влади в Чоповичах.
Розвиток господарства, освіти й культури у 1920-х роках
У 1921 році в Чоповичах організували прокатну станцію сільськогосподарського реманенту. Вона давала змогу користуватися знаряддями праці тим господарствам, які не мали власної техніки. У 1924 році виникли сільське споживче товариство, до якого, за історичним довідником, входили 392 члени, та два товариства спільного обробітку землі.
У 1923 році Чоповичі стали селом Малинського округу. Чисельність населення в цей період у джерелах різниться. «Історія міст і сіл Української РСР» повідомляє, що в 1925 році тут проживало понад 12 тисяч людей. В інших краєзнавчих матеріалах наводять близько 15 тисяч на початку десятиліття. Ці показники не варто механічно об’єднувати: вони можуть стосуватися різних років і способів підрахунку.
У 1920-х роках у Чоповичах діяло близько 20 кустарних підприємств. Їх об’єднали в промислову артіль, де працювали приблизно 200 людей. Основною продукцією були гнуті меблі, які мали попит за межами селища. Крім меблевого виробництва, діяли шість млинів і чотири олійниці.
У 1926 році, за радянським історичним виданням, створили колгосп «Перемога», а через два роки в селищі налічувалося 13 сільськогосподарських артілей. Ці зміни були частиною колективізації сільського господарства, яка згодом супроводжувалася примусовим усуспільненням майна та тяжкими наслідками для селянства. Тому сам факт появи артілей не варто описувати лише як добровільне господарське об’єднання.
Важливі зміни відбувалися й у сфері освіти. У 1924 році в Чоповичах діяли чотири школи: дворічна, дві чотирирічні та семирічна. За історичним довідником, 17 учителів навчали понад 600 дітей. Також працювали 12 гуртків із ліквідації неписьменності серед дорослих.
Культурне життя включало політшколу, драматичний, співочий і військово-фізкультурний гуртки. У 1929 році організували підвезення дітей із віддалених бригад до новозбудованої школи біля залізничної станції Чоповичі. У 1930 році держава виділила кошти на будівництво лікарні. Ці відомості свідчать про розширення місцевої освітньої та соціальної інфраструктури, хоча оцінювати результати цієї політики потрібно з урахуванням ширшого контексту радянської влади.
Чоповичі — районний центр у 1935–1941 роках
У 1935 році Чоповичі стали районним центром і селищем міського типу. Це сприяло концентрації адміністративних установ та розвитку місцевої інфраструктури.
За історичним довідником, у 1935 році тут діяли дві семирічні та одна чотирирічна школа. У 1939 році в Чоповичах працювали вже чотири семирічні та одна середня школа, де навчалося близько тисячі учнів. У джерелі також згадується вчителька В. Г. Скрижакова, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
У селищі працювали будинок культури й районна бібліотека, регулярно демонстрували кінофільми. За наведеними даними, покази відбувалися п’ять-шість разів на місяць. Освіта й культурні установи стали важливою частиною громадського життя, хоча діяльність багатьох організацій перебувала під контролем радянської влади.
Друга світова війна та окупація
Друга світова війна стала тяжким випробуванням для Чоповичів і навколишніх сіл. На початку війни регіон опинився поблизу важливих оборонних рубежів. Історичні матеріали згадують будівництво укріплень Коростенського укріпленого району та формування місцевих оборонних підрозділів.
У період німецької окупації діяли підпільники й партизани. У краєзнавчих матеріалах згадується підпільна організація під керівництвом Олександра Іщенка. Водночас конкретні подробиці її діяльності, склад учасників і дати окремих операцій потрібно звіряти з архівними документами, оскільки радянські історичні видання часто описували партизанський рух у межах офіційної воєнної історіографії.
Восени 1943 року Чоповичі знову опинилися в зоні бойових дій під час наступу радянських військ. У місцевих історичних джерелах згадуються військові, які загинули під час боїв за селище, зокрема Захарченко, О. П. Єгоров і В. З. Вайсер. Для повного відтворення їхніх біографій, військових звань та обставин загибелі необхідно звертатися до військових архівів і меморіальних документів.
У краєзнавчих матеріалах наводять цифру в 472 загиблих жителів Чоповичів у роки війни та повідомляють про значні втрати серед військових.
Відбудова після війни
Після завершення бойових дій у Чоповичах відновлювали промисловість, сільське господарство та соціальну інфраструктуру. За радянським історичним довідником, наприкінці 1944 року місцеві партійні організації об’єднували 20 членів і двох кандидатів у члени ВКП(б). Ці дані відображають структуру радянської влади в селищі на початку повоєнної відбудови.
Було відновлено промислову артіль «Паризька комуна», де в січні 1944 року працювали 17 робітників. Згодом вона перетворилася на багатогалузеву артіль, яка надавала побутові послуги населенню та колгоспам селища й району. Відбудували й машинно-тракторну станцію, важливу для механізації сільськогосподарських робіт.
У 1950 році в селищі діяли два колгоспи. У 1957 році почав працювати льонозавод, який став одним із підприємств місцевої промисловості. У 1958 році Чоповицький район ліквідували, і селище втратило статус районного центру.
У наступні десятиліття розвивалися меблеве виробництво та інші підприємства. У 1972 році згадується радгосп «Чоповицький», а в 1988 році відбулася його реорганізація. У 1960–1970-х роках розширювали меблеву та швейну фабрики. Ці підприємства забезпечували робочі місця й були частиною господарського життя селища в радянський період.
У 1990-х роках після розпаду СРСР змінилася система господарювання, а підприємства переживали реорганізацію та перехід до нових економічних умов. У 1998 році відкрили нову шкільну будівлю.
Пам’ятники та збереження пам’яті про війну
Повоєнна історія Чоповичів пов’язана також зі спорудженням меморіалів на честь загиблих у Другій світовій війні. За місцевими історичними матеріалами, меморіал радянським воїнам спорудили 1959 року. У 1975 році біля нього встановили танк Т-34.
Ці об’єкти відображають тогочасну практику вшанування загиблих, коли меморіальні комплекси часто створювали як символи військової перемоги та героїзму. Сьогодні вони є частиною історичного середовища Чоповичів, хоча їхню символіку й обставини встановлення варто розглядати в контексті радянської меморіальної політики.
Кип’яче: чоловічий монастир і жіноча обитель
За кілька кілометрів від Чоповичів розташоване урочище Кип’яче біля річки Ірші. Це місце відоме монастирями та джерелом, із яким пов’язують церковні перекази.
За релігійною традицією, у 1911 році тут знайшли ікону Божої Матері, а біля джерела відбувалися незвичайні явища. Розповідь про воду, яка начебто «кипіла», пов’язують із походженням назви урочища. Цю історію варто подавати саме як церковний переказ, а не як документально доведений опис подій.
Перший чоловічий монастир у Кип’ячому заснували 1917 року. У церковних матеріалах одним із перших настоятелів називають ігумена Костянтина Чоповського. У 1921 році обитель зазнала збройного нападу. За радянської влади монастир припинив існування, однак джерела по-різному датують остаточне закриття або знищення обителі: в одних ідеться про кінець 1920-х років, в інших — про 1934 рік.
Сучасний чоловічий монастир на честь Казанської ікони Божої Матері відновив діяльність за рішенням Священного синоду від 27 грудня 2002 року. Окремо 2007 року в Кип’ячому відкрили жіночий монастир на честь Афонської ікони Божої Матері.
Таким чином, історію монастирського життя в Кип’ячому потрібно розділяти на кілька етапів: заснування першої чоловічої обителі на початку XX століття, її припинення за радянської влади та відкриття сучасних монастирів у XXI столітті.
Сучасні Чоповичі
За переписом населення 2001 року, у Чоповичах мешкало 2272 людини. Це останній всеукраїнський перепис населення, тому наведене число не можна вважати актуальною оцінкою чисельності жителів сьогодні.
Нині Чоповичі — селище Коростенського району Житомирської області та адміністративний центр Чоповицької територіальної громади, до якої входять 27 населених пунктів.
Після набрання чинності законом про порядок вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України 26 січня 2024 року категорію «селище міського типу» скасували. Тепер Чоповичі належать до категорії селищ.
Історія Чоповичів складається з різних за характером періодів: давнього заселення, розвитку поселення в межах історичної Овруччини, формування місцевого господарства, розбудови шкіл і культурних установ, воєнних потрясінь та повоєнного промислового розвитку. Із цією історією пов’язані Троїцька церква, родина Чоповських і монастирі Кип’ячого.
Джерела та література
- Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю., Тимошенко В. І. «Історико-географічний словник Малинщини». Малин, 2005.
- «Чоповичі, Малинський район, Житомирська область». Видання «Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область».
- Довгополова Людмила. «Лаврське село Чоповичі: історія фальшивого дворянства». Збірка наукових праць «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики», № 24. Київ, 2014.
- Бєлікова Галина. «Дослідження групи скульптур XVIII століття з Троїцької церкви селища Чоповичі Житомирської області». 2025.
- Чоповицька селищна громада. Історична довідка.
- Матеріали про чоловічий монастир на честь Казанської ікони Божої Матері в урочищі Кип’яче та жіночий монастир на честь Афонської ікони Божої Матері.
