18 серпня в Малині більше не просто дата в календарі. Троє захисників — Микола Сотніченко, Ігор Грушко і Віталій Хараустенко — загинули саме цього дня, з різницею у два роки кожен. Сьогодні минає 4 роки, як не стало Миколи, 2 роки — як загинув Ігор, і рівно рік, як забрали Віталія.
Микола Сотніченко
Наймолодший у великій родині Сергія Івановича та Ганни Гнатівни, Микола зростав в Українці й усе життя лишався тим, кого сусіди називають надійним — турботливий син, брат, на якого можна покластися. Строкову відслужив у Володимир-Волинському, і командири не раз відзначали його подяками. Потім — звичайна робота слюсарем на Пинязевицькому кар'єрі, роки, які нічим не відрізнялися б від тисяч інших, якби не 24 лютого 2022 року.
У перший день великої війни Микола пішов добровольцем. Не думав, не зволікав. 30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького провела його через Бахмут, Ізюм, кордон з Білоруссю під Чорнобилем — усюди, де було найважче. 18 серпня того ж року, під час штурму, що звільняв Ізюм, у селі Курулька на Харківщині Микола Сергійович загинув.
Додому він повернувся на щиті. Поховали в рідній Українці. Указом Президента його нагородили орденом «За мужність» III ступеня, а навесні 2023-го місто присвоїло йому звання почесного громадянина — посмертно.
Ігор Грушко
Батьків Ігор втратив рано і з семи років ріс у Радомишльській школі-інтернаті — сам, без родини, яка мала б бути поруч. Може, тому, коли доля дала йому шанс стати чиїмось батьком, він узявся за цю роль по-справжньому. Взимку 2014-го одружився, і двоє дітей своєї коханої прийняв як рідних. Вони й досі згадують його саме так — рідною людиною.
Родина жила в Луках, працювали з дружиною в київському супермаркеті, виховували дітей — звичайне життя, яке війна перервала у березні 2023-го. Ігоря призвали, і він став командиром машини розвідувального відділення 44-ї окремої механізованої бригади. «Людина з великої літери» — так казали про нього побратими й рідні, згадуючи неймовірно добре серце, завзяття, готовність підставити плече не лише словом, а й ділом.
Влітку 2024-го вдома чекали на його відпустку. Натомість 18 серпня прийшла звістка з Андріївки на Луганщині — Ігор загинув, виконуючи бойове завдання. Йому назавжди залишиться 33.
Віталій Хараустенко
Про Віталія відомо небагато — він народився і виріс у Малині, закінчив школу № 3, а потім професійне училище. Звичайний хлопець зі звичайного міста, який, як і десятки інших, став солдатом, коли Україні знадобився захист. 18 серпня 2025 року, лише за кілька тижнів до свого тридцятиріччя, Віталій загинув.
Йому назавжди залишиться 29.
Одна дата на трьох
Робітник з кар'єру, який без вагань пішов добровольцем. Хлопець-сирота, що став батьком, а потім розвідником. Молодий солдат, чиє життя обірвалося за кілька тижнів до тридцяти. Різні долі, різні бригади, різні фронти — і той самий день, який тепер назавжди звучатиме в Малині інакше.
Вічна пам'ять і вічна шана Героям Малинщини.
