Авторські роботи вишивальниці виставлятимуться в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара» в Києві.
Оселя Валентини Шпиньової, що в Різні, зустріла нас теплом, затишком, а ще різнобарв’ям — на стінах, ліжках, кріслах яскравіли її вишивки. На них — квіти, казкові птахи, метелики, звірі. А на столі заготовки — на білій тканині нанесений малюнок. Он на тій заготовці будуть троянди, маки, волошки, на інший — можливо, голуби чи якісь незвичні птахи, які вимальовуються в жіночій уяві. Потім Валентина Іванівна бере до рук олівець і наносить свою фантазію на тканину.
— Талант цієї жінки ми відкрили зовсім випадково, — розповідає методист районного Будинку культури Микола Омельчак. — Вірніше, талант у неї був завжди, просто про те, як і що творить Валентина Іванівна, ніхто не знав. Якось, будучи у сільському Будинку культури, що в Різні, на виставці робіт майстрів цього села, я побачив вишивки гладдю. Вони різнилися своєю незвичністю. Більшість майстринь, як ми знаємо, вишиває хрестиком, а тут саме вишивка, яка, вважаю, притаманна Поліссю. А ще виявилось, що малюнки для своїх робіт жінка не копіює, вона створює їх сама. Тож кожна робота авторська. Те, що на душі і в уяві людини — те й на рушнику. Подивіться, яка чудова й тонка робота.
Ми й справді були зачудовані витворами Валентини Шпиньової. Здавалось, що то живі квіти на рушниках, торкнися — і зашелестять сині дзвоники, нагнися до барвистих пелюсток — і почуєш їх аромат, торкнися листочків — і почуєш їхній шелест, поведи рукою — і злетять із вишиванок чудернацькі птахи. Дивлячись на вишиті подушки, здається, що то зовсім не вишивка, а аплікація. Тож мимоволі торкаєшся до них, переконуючись, що це справді майстерно виконана вишивка.
— Давно відкрили в собі талант малювати? — цікавимося в жінки.
— Я малюю з дитинства, — посміхається, — мріяла стати художником, та батько сказав, що то не професія.
В очах жінки, як здалось, проскакує ніби смуток за тим, що не вдалось стати художницею. Воно й справді, такий талант!
— Вишиваєте давно?
— Свій перший рушник вишила ще в сьомому класі, — розповідає Валентина Іванівна. — У нашій школі, в Нових Вороб’ях, була прекрасна вчителька Лідія Микитівна Смаль, яка і сама була рукодільницею й прекрасним педагогом, як і її чоловік. Ото змолоду трохи повишивала, а коли з’явилась сім’я, часу на це вже не було — робота, вдома господарство, четверо дітей. Коли вже після двадцятирічної роботи на фермі пішла на пенсію, отоді вже почала регулярно вишивати. А ще в нас уся родина рукодільниць, майстрів. Мого діда, Івана Іларіоновича Крамара, знав чи не весь район, він був дуже гарним чоботарем, шив людям взуття. Ще пам’ятаю місце, де працював, трудилось із ним шестеро чоловік. Наша родина Крамарів велика. Дарма, що в багатьох уже зовсім інші прізвища, але ми знаємо — ми з родини Крамарів.
Свого часу професор Мічиганського університету Володимир Мельничук високо оцінив рушники Марії Зайченко, двоюрідної тітки Валентини Іванівни. Йому були подаровані вишитий і тканий десятиметрові рушники, які стали прикрасою експозиції Музею українського мистецтва у Канаді.
Творять красу власними руками й інші члени великої родини, коріння яких від Крамарів. Їх жінка називає поіменно. Їх так багато! Та витоки любові до вишивки — ще з далекого дитинства, коли мама Ольга Іванівна творила барвисту казку на своїх рушниках. Тоді у їхній домівці збирались ті, хто теж вишивавав. За цим заняттям було приємно поспілкуватись, поговорити про наболіле, поділитись радістю. Десь у куточок душі закралась маленька заздрість — зараз люди мало так спілкуються, все більше біля телевізора, що збіднює світ.
— Мамині роботи люди цінують, — розповідає дочка Світлана, яка нині працює секретарем у Малинівській сільській раді, — інколи навіть просять вишити не просто рушник, а й прикрасити вишивкою одяг — спідниці, плаття, сорочки.
— Тож є можливість працювати на замовлення і мати ще хоч якийсь підробіток до пенсії? — запитую дочку.
— Ні, я на замовлення не працюю,— замість Світлани відповідає Валентина Іванівна. — Хіба що хтось дуже попросить. Приємно, коли звертаються люди. А так скільки робіт своїх пороздарювала на дні народження, ювілеї! Можливо, тридцять, а можливо, й більше.
Внучки Діана і Даринка одягнули вишиванки, які зробила для них бабуся. Хіба ж є ще у когось такі! Іще он спіднички для них вишила. Куди братись фабричній штамповці! Усе мов живе, у кожному пелюсточку частинка душі, світосприйняття.
Побачивши роботи Валентини Шпиньової, директор Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» Петро Гончар пообіцяв, що виставка робіт цієї самобутньої поліської майстрині з Різні обов’язково буде організована в цьому році в їхньому музеї. А до того, за словами Миколи Омельчака, її роботи відправлять на обласну виставку «Майстерний червень-2017».
— Це унікальні вишивки, — переконаний Микола Павлович. — По-перше, вони авторські, малюнки й візерунки не скопійовані. Дивишся на них, і хочеться порівняти ці творіння з роботами відомої народної худоджиниці Катерини Білокур, картинами якої захоплювався сам Пабло Пікассо. Є у творіннях Валентини Іванівни щось схоже з роботами ще однієї відомої народної художниці Марії Приймаченко. Багата наша поліська земля талантами, і в селі їх не менше, аніж у місті.
Ми ще довго розмовляємо про життя, про село, про людей. Залишаємо цю оселю з світлим настроєм. Приємно спілкуватись з людьми, які попри всі незгоди сьогодення, випромінюють тепло й доброту, прикрашають світ своєю майстерністю.
