Скажу одразу: пересічному туристу робити в Малині нічого.
Це чесно визнають і самі мешканці містечка: Коментуючи перспективи розвитку туризму в нашому регіоні, краєзнавець, кандидат історичних наук, директор Українківської школи Василь Тимошенко заявив:
— Навряд чи Малин встигне щось зробити в цьому плані до чемпіонату Європи. А тому я б не радив везти в наше місто закордонних туристів, аби його не викреслили назавжди із туристичних маршрутів. Малину, здається, сьогодні ні до чемпіонатів, ні до туристів.
Авторський текст — Vadyma Voityka
Мені ж лише у назві вчувалось щось особливе, привабливе. Як от в слові “Кагарлик”. На жаль, як і в Кагарлика, привабливість міста обмежується його історією. Зрештою, хіба вперше?
Древній Малин був одним з найбільших древлянських міст. Колись поліщуки, як союз племен, мали навіть своє князівство. Яке завоював спершу Віщий Олег, а удруге – князь Ігор.
Читайте на тему: Таємниці могили князя Ігоря — чоловіка Ольги
Головним древлянським містом був Іскоростень (про який я ще якось розкажу). Малин же був якраз на шляху з Києва до Іскоростеня.
Як, гадаю, багатьом пригадується, древляни, обурені неповерненням ПДВ повторним збором данини, повстали. Очолив повстання князь Мал.
Спершу обурені поліщуки хотіли якось домовитись. Але порадившись вирішили Ігоря вбити:
Коли вже вовк повадився до овець, то буде тягати їх одну за одною, і якщо його не вбити, то не зупиниться поки не поїсть все стадо. Те саме із цим чоловіком: якщо не уб'ємо його зараз, то потім він знищить нас усіх.
Нахабний Мал не лише все це наколотив, але й надіслав до вдови – княгині Ольги – сватів! Як відомо, княгиня сватів вбила, причому першу партію – живцем поховала у човні, другу – спалила в бані. А потім ще й пішла палити Іскоростень. Дорогою зруйнувала й Малин.
Як ви вже зрозуміли, назву міста пов’язують з невдахою-женихом Малом. А першу згадку про Малин датують 891-м роком.
Після остаточно вирішення древлянського питання і татаро-монгольської окупації Малин мало не став просто сторінкою історії.
Знову згадують про Малин у літописах в 1445-му році. У той час це землі Великого князівства Литовського, згодом – Речі Посполитої.
Лише на початку XVIII ст. Малин (здається) отримує Маґдебурзьке право. Місто переходить у власність княгині Красицької, земського писаря Кордиша, княгині Радзівілл, а в 1855-му – княгині Щербакової.
Після другого поділу Польщі Малин – звичайне провінційне містечко, Радомишльського повіту Київської губернії.
Саме час згадати про другу після Мала визначну постать в історії Малина. В 1873-му чи то лише садибу, чи то все місто купує Катерина Миклуха. Давній козацький рід Миклух був один з перших, хто підтримав Богдана Хмельницького у антипольському повстанні.
Родова легенда оповідає, як Грицько Миклуха полонив польського наймита бідного шотландського лицаря Мікаеля МакЛая. Бранець скоро не лише подружився, але й породнився з Миклухами, бо взяв за дружину Ганну, сестру Грицька.
Нащадки Миклух брали участь у багатьох війнах і за хоробрість отримали спадкове дворянство від князя Потьомкіна. А друге, шотландське прізвище повернув собі Микола Миклухо-Маклай. Той самий, що вивчав папуасів.
Чесно кажучи, в Малині Микола Миколайович бував значно менше, ніж на Новій Гвінеї. Малинці не образились і в 1986-му відкрили пам’ятник знаменитому етнографу. Кажуть, що монумент – єдиний в Європі.
Але на одному із форумів є інформація, що в Севастополі є також бюст Миклухо-Маклая, установлений в 1971 році.
Головними індустріальними здобутками для міста в другій половині XIX століття стало будівництво в 1871-му паперової фабрики, а в 1902-му залізниці Київ-Ковель. Паперова фабрика починала з випуску сигарного та письмового, а в наші дні доросла і до банкнотного паперу. Цікаво, що гроші Малинська фабрика штампувала і в післяреволюційному бардаку.
Роки громадянської війни були складними для міста. Його населення знову стрімко зменшувалось. Неодноразові переходи з рук в руки, атаки ворожих армій (одну з них успішно провів юний Аркадій Гайдар). Не легше переживав Малин і Другу світову.
В ті роки в Малині активно діяло більшовицьке підпілля (принаймні так стверджувала радянська пропаганда). Після викриття старших товаришів, антифашистський спротив очолила місцева комсомолка Ніна Сосніна.
До речі. Зверніть увагу, що, як і часто на Житомирщині, бодай трохи важливі таблички виконуються тут з граніту. На відміну від Коростишева могильний бізнес тут не процвітає, зате, на контрасті з гранітними плямами, звичайні вивіски виглядають оригінальніше.
Так от. Сосніну гітлерівці за зрадницькою вказівкою спалили, її активістів розстріляли. Все це вельми нагадує історію “Молодої гвардії”.
У 1984-му було відкрито Меморіал на пам’ять про героїв Малинського підпілля і Алею Героїв.
Вічний вогонь чомусь змонтували в закутку комплексу. Газ відключили напевне за несплату.
На диво цікавою виявилось вивчення головної скульптурної групи, яка зображає підпільників: і саму Ніну Сосніну, і її розстріляного попередника комуніста Тараскіна з товаришами.
От. А за кам’яною брилою зачаївся якийсь підозрілий тіп в ушанці. Гадаю це і є той зрадник, котрий всіх здав.
Після війни Малин залишається районним центром з відповідними можливостями і перспективами. Добрі люди порахували, наприклад, що в 1970-му році в Малині мешкало майже 17 тисяч жителів, які ходили по одній площі, 100 вулицях і 38 провулках.
Я наївно вважав, що до житомирського Малина має якийсь стосунок знаменитий малиновий подзвін. Та виявилось, що ця історія про інше місто – Мехелен (Малин) у Бельгії.
Сьогодення Малина захмарене виборами. На щастя чи нещастя, на початок серпня тут призначені позачергові вибори міського голови. Міські сайти є суцільною агітаційною листівкою, а на парканах малинців лякають “іудами Чернівецького”.
Є час і для розваг.
