Якщо стежити за постами Маріанни Макарчук на її сторінці у Фейсбук, одразу буде зрозуміло, що це людина з неординарним способом мислення. Чого варте лише одне з останніх повідомлень про ситуацію з електропотягами з Малина на Київ. (Відомо ж, що у зв’язку з інформацією про скорочення кількості вагонів електрички Коростень — Київ, якою малинчани добираються на роботу в столицю, люди заговорили, що готові і на перекриття залізниці, аби тільки не скоротили кількість вагонів). Маріанна ж висловилась оригінально: чому б міській владі не купити за кошти бюджету два вагони для малинчан, комфортабельні, з кавовими апаратами і зручними місцями, і укласти відповідну угоду з Укрзалізницею, аби жителі міста комфортно добирались на роботу в Київ і назад. На перший погляд, це надзвичайно дивовижна пропозиція, із розряду фантастики. Можливо. Тому що ми настільки звикли стандартно мислити, що боїмось вискочити із колії сірості і стандартів. Маріанна цього не боїться, і саме тому її життя наповнене цікавими буднями. Це й привабило мене зустрітись із цікавою людиною.
Ми познайомились під час круглого столу «Активні громадяни», який Маріанна організувала і провела нещодавно в Малині для всіх бажаючих. Прийшли тоді представники громадських організацій, малинські активісти, були начальники міського та районного відділів освіти, представники відділу економіки, культури міськради, багато інших бажаючих почути, як можна скласти і виграти грант на створення якогось цікавого проекту.
— Маріанно, свій виступ перед активними громадянами Малина ви почали тоді зі слів, що головне в досягненні успіху — це бажання…
— Мене вражає, чому більшість чиновницьких структур живуть у рамках стандартних шаблонів і бояться вийти за їх межі? За 25 років Незалежності стало зрозуміло, що держава не поспішає виділяти кошти на розвиток регіонів, отож інвестиції потрібно шукати самостійно: шукати гранти, писати проекти і вигравати їх.
Якщо, скажімо, на галузь освіти чи медицини кошти є лише на заробітну плату, не треба чекати, доки хтось прийде і щось дасть. І не треба обмежуватись лише банальними проектами на встановлення пластикових вікон чи заміну труб.
Є ж багато іншого цікавого. Наведу такий приклад зі свіжого. Арабські емірати вийшли на міжнародний ринок із пропозицією, що готові в селищі чи містечку до 50 тисяч населення за свої кошти збудувати дорогу, використовуючи пластикові пляшки, яка б відповідала всім стандартам дорожнього покриття. Вони повністю беруть на себе усі матеріальні витрати, від нас потрібен був лише проект і згода. Але з України не надійшло жодної заявки! Нам що, не потрібні дороги? Безплатно!
Посольство Франції пропонує гранти на сортування і переробку сміття. На одному із тренінгів, в якому я брала участь нещодавно, вони на прикладі показали, скільки грошей можна заробити на переробці посортованого сміття. А для нас це поки — затратна справа…
Далі. У Міністерстві оборони України оголошують гранти на розвиток патріотизму в регіонах. З Малина — жодної заявки. Нам не потрібні патріоти чи гроші, чи просто лінь поцікавитись, де ці кошти можна залучити для міста? Цікаво, який у місті і районі відділ відповідає саме за патріотизм?
Ще цікавий і повчальний приклад — група бабусь і клубу інтересів «тим, кому за…» самі написали проект і виграли грант на демонстрацію самобутньої української культури за кордоном. І поїхали з туром в Іспанію. Звичайні бабусі із маленького міста сусідньої області!
Хто цікавиться, зайдіть у Фейсбук на мою сторінку, на сторінку Фб «Активні громадяни», на ресурси Up2Evropa.eu, Корпусу миру, USAID — асоціація, яка співпрацює з Україною вже 25 років. Можете писати і н мою електронну адресу [email protected].
Наразі нарощується хвиля грантових проектів саме для України. Здогадуєтесь, чому? Так, тому що у нас військовий конфлікт, і саме тому до нашої країни прикута увага. Двадцять посольств різних держав допомагають Україні наразі з різними грантами й проектами. Але хтозна — скільки ця хвиля триматиметься на піку? Якщо ми будемо так апатично ставитись до пропозицій, увага іноземних інвесторів також може згаснути.
— Під час круглого столу ви рознесли так би мовити в пух і порох міську та районну програми соціально-економічного розвитку…
— Хіба то програми? Шаблонні реферати. Не вказано чіткого інструменту досягнення мети, лише загальні фрази, не маючи чіткої стратегії розвитку міста, ми і далі будемо тупцяти на місці. Дивуюсь, як ми взагалі живемо, отак пливучи за течією? А всі гранти наших державних служб, образно кажучи, — це «протягнута рука за благодійною допомогою»?
— Наскільки знаю, управління ЖКГ готує постійно проекти на участь у гранnах і відділи освіти також. Але також знаю, що на виготовлення проекту треба кошти, а коли він не виграє, виходить, що їх витратили з бюджету марно…
— На мою особисту думку державні фонди, такі? як регіонального розвитку і подібні — це барон Мюнхгаузен, який намагається сам себе витягти за косичку. Якби в державі були гроші, вони б виділялись і на дороги і на все решта. Ще раз наголошую: доки є можливість отримати кошти від закордонних фондів, не можна втрачати жодного шансу.
— Добре, полишимо тему державних грошей і примарних грантів. Маріанно, ви недавно виграли проект «Мобільне містечко рекреації». Розкажіть детально, що це буде?
— Конкурс проектів на невеликі суми кожні два місяці оголошує Британська рада. Я Проект буду організовувати насамперед у Малині, хоча мені вже телефонували і з Житомира та Львова з пропозиціями зробити містечко там.
Це буде чотири павільйони-палатки (місця для відпочинку), де за допомогою арт-мистецтва та бізнес-ігор будемо налагоджувати розуміння між підлітками і дорослими. Це буде організація такого собі креативного дозвілля та активного відпочинку. Будуть і майстер-класи, і походи за місто, і настільні ігри, і багато іншого. Хочуть навіть організувати фестивалі по селах району. (Бо проїхала якось, а вигляд такий, ніби в дев’яності, коли все розвалювалось, гнітюче враження). Все, звичайно, безкоштовно для учасників. Палатки вже замовила у Львові, продумую деталі кожного дня організації дозвілля. Менеджери проекту — я та представник ГО «Школа медіа-патріотів» Євген Бондаренко, наш партнер — МБО «Захист дітей Чорнобиля». Вартість проекту — усього 15 тисяч гривень.
До речі, крім мене подав і виграв кошти на проект іще один малинчанин — викладач лісоколеджу Василь Євстаф’єв. Він буде реалізовувати «Клуб відпочинку для переселенців із зони АТО». Це буде на базі садового кооперативу «Букач» місце для відпочинку і дозвілля переселенців. Вартість проекту Василя — більше 66 тисяч гривень, він зміг залучити, зокрема, кошти від Британської ради та уряду КНР на збірний модульний будинок для зони відпочинку.
Та у Малині на кожному кроці можна створювати проекти, повторюсь, аби було бажання. Ось недавно довелось із мамою бути в міській поліклініці. На інвалідному візку — ні в ліфт, ні в туалет, ні в рентгенкабінет, хоч на руках носи людину з обмеженими можливостями. Варто задуматись і над проектом реконструкції.
Зараз актуальний грант від Британської ради для невеличких міст на суму 600 000 Євро. Чому б Малину не подати заявку на якийсь проект? Невже нам нічого не треба? Адже, стало мені відомо, що в міській раді навіть є людина, яка шукає проекти, гранти, ну загалом веде цю роботу. Можливо, її треба акивізувати. Від Ради Європи та Євросоюзу створюються за кордоном молодіжні табори, волонтерські, по обміну дітей. Якщо у нас нема коштів на оздоровлення дітей, то треба їх оздоровлювати за кордоном, а не чекати безплатних путівок від держави.
З’явились гранти імені загиблих АТОвців — літературні, спортивні, освітньо-наукові — варто лише моніторити інтернет-простір і подавати заявки. Це Європа — не чекати треба, а самому шукати реалізацію.
— Маріанно, ви можете сказати, що реалізували себе в цьому житті?
— Напевно, пошук себе почався в мене ще з шкільного віку. Навчалась у ЗОШ №1, ходила і на спортивну школу, і в музичну, на фортепіано, весь час була чимось зайнята. Коли після Радомишльського училища стала працювати в Укртелекомі, зрозуміла, що мені там дуже нудно. Так стала студенткою приватного Університету України, де ще з третього курсу мені запропонували і викладати крос-культурний менеджмент. Тільки в Малині з’явився Інтернет, ми провели вдома, купили комп’ютер ще в 2000-роках, і ця безбар’єрність відкрила багато можливостей. А в Університеті навчались багато людей з особливими потребами, яким важко було ходити і писати. Дивлячись на них я зрозуміла, що я можу досягти більшого. І завжди намагаюсь бути активною. Коли викладала в Університеті, на одному з занять зрозуміла, що нудно стояти перед аудиторією, і мої заняття завжди проходили на виставках та екскурсіях.
Крім основної роботи, завжди в Києві мала ще кілька заробітків, брала участь в маркетингових дослідженнях, реєструвалась на різні заходи і брала активну участь в тренерській роботі. Такий ритм допомагає постійно розвиватись і шукати щось нове.
— Чому ви покинули роботу в Університеті?
— До цього я йшла, ще, може, рік тому передбачала, що настає момент професійного вигоряння і потрібно буде шукати щось інше, нове. Коли відчула, що робоче місце викладача для мене стало некомфортним, покинула Університет. Буду шукати себе в іншому, тим паче, що такий простір перспектив. Шукаю партнерів для створення нових проектів, адже «Мобільне містечко рекреації» — це лише маленький початок.
— Успіху.
Тетяна Сорока
Фото взято з facebook-сторінки Маріанни Макарчук
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
