Головною ареною протистояння українців і поляків після завершення Другої Світової стали терени Закерзоння - землі, заселені здебільшого українцями, проте включені до складу відновленої Польщі. Саме намагання поляків позбутися українського населення стало причиною продовження польсько - української війни.
Весною 1945-го року атаками поляків було знищено українські села Завій, Середниця, Пашова. На початку березня вчинено жорстокий напад на село Павлокома, жертвами якого за різними даними стали від 366 до 500 українців. У відповідь відділи УПА провели кілька акцій, спрямованих проти польських населених пунктів. Отож, весною 1945-го подальше розростання конфлікту було більш, ніж ймовірним. Призупинили його переговори між представниками українського та польського підпілля 29-го квітня 1945-го року у Селиськах Березнівського повіту та підписання угод про перемир’я і співпрацю в боротьбі з НКВД.
Проте перемир’я з польським підпіллям не гарантувало цілковитого спокою українцям Закерзоння. Восени 1945-го року польська комуністична влада, аби пришвидшити примусове виселення українців до УССР, залучила до депортацій свою армію. Брутальність поведінки військових щодо цивільного населення, залякування та вбивства стали щоденною практикою.
На захист українців ставали відділи УПА, які здебільшого складалися з місцевих жителів, повсталих проти польського терору. Між повстанцями та загонами польського війська точились завзяті бої. Незважаючи на величезну військову перевагу супротивника, протягом кількох місяців 1945-го року ініціатива була на боці українських повстанців. Польська комуністична влада зосереджувалася в укріплених містах. Одним із таких міст, звідки періодично здійснювалися напади на українські села, було невелике містечко Бірча (зараз Перемишльський повіт Підкарпатського воєводства Польщі).
Найуспішнішою зі всіх атак УПА на Бірчу, була перша, здійснена в ніч з 22-го на 23-є жовтня 1945-го року куренем УПА під командуванням Павла Вацика - «Прута». Повстанці увірвалися в містечко, розбили тюрму, визволивши її в’язнів і забрали зброю з казарми. Успіх українських підпільників примусив польське військо ще більше укріпити свої позиції в Бірчі, тож запорукою успіху нового нападу на містечко мала стати в першу чергу несподіванка. Саме тому атаку запланували на вечір 6-го січня, на який припадає Святий Вечір за юліанським календарем.
Акція спеціально була запланована в часі, коли поляки могли її найменше сподіватися, і мала на меті остаточно викинути ворога з його укріплень. Бій ввечері 6-го січня був несподіванкою і для вояків УПА, які зазвичай в цей вечір знаходились разом із цивільним населенням у селах. Очевидно, така ініціатива командування не викликала особливого захоплення та у повстанців. Загалом до штурму було залучено чотири відділи, а саме: сотні «Ударник-4» (командир Володимир Щигельський- «Бурлак»), «Ударник-7» (командир Григорій Янківський- «Ластівка»), «Ударник-2» (командир Дмитро Карванський- «Орський» – заступав пораненого сотенного Михайла Дуду- «Громенка») та «Ударник-6» (командир сотенний «Яр»).
Загальне керівництво перебрав на себе курінний Михайло Гальо- «Коник». Ввечері 6-го січня 1946-го року він виступив перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями. «У цей Свят-вечір, – згадує його слова учасник бою Михайло Озимко, – наша мета піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села , вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей, та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Святвечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового, будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати гранати».
Наступ відбувався двома групами зі сходу та заходу. До першої групи, яку очолив «Бурлак», окрім його сотні входила також сотня «Ластівки». Їх завданням було привернути на себе увагу ворога та зв'язати вогнем, тим часом, як дві інші сотні мали безпосередньо прорватися до міста і спалити його. Групі Володимира Щигельського вдалося під час наступу не лише привернути увагу ворога на себе, але й вступити в східну частину міста і здобути там кілька ворожих бункерів. Проте вже на початку бою стало зрозуміло, що поляки готові до активної оборони.
Бій на східній стороні тривав аж до ранку. У повстанців неухильно закінчувалися боєприпаси. Врешті, коли о 8:00 стало цілком зрозуміло, що бій на західному боці припинився і поляки всі свої сили перекинули проти відділів, підпорядкованих «Бурлаці», він дав їм наказ відступати. Дещо інакше розвивалися події на західному боці містечка. Першим недоліком стало те, що сотні через складні теренові умови не змогли вчасно прийти на визначені місця і синхронно розпочати акцію. Під час штурму міста повстанці були дуже добре помітні для поляків, завдяки хатам у полум'ї. Зважаючи на те, що відділи опинилися під прицільним вогнем ворога, о 5:00 було дано наказ про відступ.
Загалом, під час акції повстанці зазнали великих втрат, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя- «Коника» та виконуючого обов'язки сотенного Дмитра Карванського- «Орського». Разом загинуло 23 повстанці, ще 22 було поранено. Основними причинами невдачі стали погана координація дій на початку акції. Частина відділів через засніжений терен надто пізно прибула на місце і не було жодної технічної можливості попередити про це іншу частину. Крім того польський гарнізон виявився готовий до атаки, а гарнізон цей налічував близько 1500 польських вояків та роту НКВД, які, крім чисельної переваги, мали можливість використовувати укріплення. Повстанцям забракло важкої зброї для штурму укріплень, а згодом боєкомплекту для продовження бою, що затягнувся.
Попри невдачу в цьому бою, УПА продовжувала активну діяльність, намагаючись захищати українське населення. Польській комуністичній владі знадобилося ще більше року, аби придушити український опір. Останнім актом польсько - української війни стала сумнозвісна акція «Вісла» весною 1947-го року, під час якої не лише було ліквідовано структури українського підпілля на Закерзонні, але й виселено з цих теренів практично все українське населення.
На світлині нарада старшин перед наступом відділів УПА на містечко Бірча 6-го січня 1946-го року. Третій зліва – курінний Михайло Гальо-«Коник» із совєцьким ПК Судаєва на плечі. Йому залишилося жити лічені години.
