На початку XIX сторіччя Житомир, попри свій статус губернського центру, виглядав духовно та архітектурно вбогим з православного погляду. Коли 1804 року указом Олександра I місто офіційно стало адміністративним центром Волинської губернії, тут існувало лише дві старі дерев'яні православні церкви: Хрестовоздвиженська на Замковій горі — збудована ще у XVII столітті — та Успенська на Подільській горі, зведена 1700 року. Обидві — обветшалі, невеличкі, непоказні.
Потреба у великому кам'яному кафедральному соборі для головного міста Волині була очевидна й нагальна. Однак, як це часто буває з монументальними задумами, від бажання до результату пролягав шлях, сповнений несподіваних поворотів.
Задум, проект і перший катастрофічний обвал
Розпорядження звести головний храм Волинської губернії надав особисто імператор Олександр ІІ. Місцем для майбутнього собору обрали заміський майдан Торговиця — нині це площа Перемоги. До того часу тут кипіло торговельне життя: ринок, крамниці, торгові ряди. Центральним об'єктом площі залишались рештки Василіанської церкви, зведеної ще у XVIII столітті, але зруйнованої ще 1771 року — вона давно стояла порожньою, у стані занепаду.
Проект майбутнього собору розробили 1844 року.
Будівельні роботи почались 1851 року — і спочатку справа посувалась, здавалося, вправно й швидко. Та за два роки стався обвал, який міг би зупинити будь-який інший задум. Одної ночі впала дзвіниця, і під її вагою фасад майже готової споруди виявився повністю зруйнованим. Причина — помилки в інженерних розрахунках і використання неякісної цегли.
Все довелось починати з нуля.
Другий проект: архітектори класу Ісаакіївського собору
Провал першого будівництва змусив підійти до справи принципово інакше. До нового проекту залучили академіка архітектури Карла Карловича Рахау — провідного зодчого свого часу. Його помічниками стали професор архітектури Ернест Іванович Жібер та відомий петербурзький архітектор В. Г. Шаламов. Усі троє здійснювали авторський нагляд протягом усього будівництва особисто.
Місце для нового собору обрали трохи південніше від попереднього — на тій само площі, але в іншій точці. Будівельні роботи тривали з 1866 по 1874 рік, а бюджет склав майже 337 тисяч рублів — астрономічна сума на той час.
Символічно й те, що для зведення цього храму залучили майстрів, які раніше будували Ісаакіївський собор у Санкт-Петербурзі — найвеличнішу православну споруду Російської імперії, будівництво якої тривало з 1818 по 1858 роки. Хрести на дзвіниці та куполах встановлював почесний громадянин Житомира Олександр Король — потомствений будівник.
Цікава деталь долі підрядника: головний будівельний підрядник купець Купріян Ляшков, який безпосередньо керував зведенням собору, після завершення робіт отримав від імператора дворянство та посаду градоначальника Житомира. Гідна нагорода за складний і відповідальний труд.
Архітектура: монумент висотою 53 метри
Спасо-Преображенський собор — одна з найбільших православних церков України, і це відчутно вже з першого погляду. Споруда витримана у російсько-візантійському стилі з виразними рисами давньоруської архітектури XI–XII сторіч — вона має нагадувати про храми часів Київської Русі.
Кілька ключових архітектурних параметрів: висота — 53 метри для основного об'єму собору, дзвіниця сягає близько 60 метрів у чотири яруси. Плановий тип — хрещатий, центричний, близький до хрестовокупольного. Кількість нав — три. Куполи — п'ять, з наметовими шатровими завершеннями, встановлені на світлових барабанах.
Особливу увагу привертає інтер'єр: подвійні ряди гранітних колон усередині храму вкриті біля основи шліфованими плитами з лабрадориту — каменю, видобутого на Волині та Житомирщині. Лабрадорит із його характерним переливом надає простору певної містичності й глибини.
Іконостас — справжній шедевр декоративного мистецтва. Він виконаний із натурального дуба та оздоблений художнім різьбленням і поліруванням. Для другої половини XIX сторіччя таке рішення, що спирається на традиції народного різьбярства, було неординарним — більшість тогочасних іконостасів виготовляли з позолоченого гіпсу або металу.
Настінні розписи олійними фарбами виконав видатний іконописець Михайло Васильєв. Вага первісного головного дзвону на дзвіниці становила 500 пудів — близько 8 тонн, а його звук було чутно на відстані до двадцяти кілометрів від міста. Ті дзвони до нашого часу не збереглися; нинішній головний дзвін важить близько 750 кілограмів.
У цоколі основної будівлі розміщується нижній храм — церква Святої Анастасії.
Зниклі святині: мощі заступниці Житомира та ікона Володимира Великого
1903 рік — відкриття нижнього храму, освяченого на честь Святої Анастасії Римлянині, яка жила у II столітті та вважалась небесною заступницею Житомира. Ця деталь надає соборному комплексу особливого духовного виміру: за тогочасним церковним уявленням, місто мало небесного захисника, і йому присвятили окрему церкву в цоколі головного кафедрального храму.
Ще у 1860-х роках архієпископ Волинський та Житомирський Модест привіз до собору чудотворні мощі Святої Анастасії. Дарував їх церкві Антиохійський Патріарх Ієрофей. Поява цих мощей перетворила собор на потужне місце паломництва — до Житомира за благодаттю їхали з Волині, але також із Казані, Варшави та Санкт-Петербурга. Географія паломників красномовно свідчить про тогочасний авторитет цих святинь.
Друга безцінна реліквія — стародавня ікона Святого Василія, яка, за переказом, була привезена до Русі князем Володимиром Великим із Візантії після прийняття ним хрещення. Якщо це відповідає дійсності, вік ікони перевищує тисячу років.
Доля обох реліквій трагічна. Під час радянського закриття церкви мощі Святої Анастасії безслідно зникли. Про долю ікони Святого Василія після 1936 року також нічого не відомо. Вони стали черговими жертвами радянського атеїстичного вандалізму.
Між двома світовими війнами: плани знищення і диво виживання
На початку XX сторіччя собор включили до державного реєстру архітектурних пам'яток. Але цей статус не захистив його від більшовицьких планів. У 1931 році церкву закрили. Вандали встигли скинути з дзвіниці дзвони, розбити їх і відправити на металобрухт — символічне знищення.
Далі задуми стали ще радикальнішими. У 1930-х роках міський генеральний план передбачав повний знос Спасо-Преображенського собору й зведення на його місці Будинку Червоної Армії — типовий радянський проект ідеологічного переосмислення міського простору. І це — незважаючи на вже наявний статус пам'ятки архітектури.
Чому знесення не відбулось? Існує дві версії. За однією — іронія долі: ініціатори рішення самі стали жертвами сталінських репресій і просто не встигли реалізувати свій план. За іншою — завадив початок Другої світової війни. Так чи інакше, собор вистояв.
Під час окупації міста нацистами богослужіння в соборі відновились. Попри численні обстріли, споруда пережила воєнний час практично без пошкоджень — вражаюча стійкість, якщо враховувати, як серйозно постраждали інші об'єкти Житомира.
До 1991 року цокольна частина храму, яка до революції слугувала усипальницею єпископів і священиків, використовувалась під склад. Ця деталь особливо промовиста: місце вічного спочинку духовенства — перетворене на комору.
Після незалежності: повернення до Церкви
Після проголошення Незалежності України собор повернули Житомирській єпархії Української православної церкви. Сьогодні він є її кафедральним храмом і має статус пам'ятки архітектури державного значення, вважаючись одним із найбільших православних храмів України. Він домінує над площею Перемоги і над усім силуетом центру Житомира — найвеличніша й найдовершеніша будівля міста, як і задумувалось ще в XIX сторіччі.
Практична інформація
Адреса: майдан Перемоги, 14, Житомир. Від залізничного вокзалу — маршрутки №25 та №108; від центрального автовокзалу — маршрутки №11 та №58, тролейбуси №1 та №3. Ранкова Божественна літургія, як правило, о 8:00; вечірня — о 17:00. Актуальний розклад варто уточнювати в храмі.
Спасо-Преображенський кафедральний собор пережив два обвали ще до свого завершення, втрату безцінних реліквій, закриття, плани знесення і дві світові війни. Те, що він і досі стоїть — і стоїть у повній величі — є своєрідним дивом архітектурної та духовної стійкості.
