У попередніх своїх дослідженнях, присвячених періоду сталінських репресій, мені вже довелося писати про численні кадрові «чистки» на Малинській паперовій фабриці. Зокрема, мова йшла і про Яна Карловича Ізашара, який у 1932-1937 рр. обіймав посаду директора підприємства.
31 грудня 1937 року було висунуто підозру про те, що Я.К. Ізашар є іноземним шпигуном. Наступного дня, тобто 1 січня 1938 року, було видано постанову про арешт Яна Карловича Ізашара, який проживав у м. Києві по вул. Паньківська 18, кв. 12. Згідно цієї постанови, виданої ІІІ відділом Управління державної безпеки Київського обласного управління НКВС, УРСР він звинувачувався у державній зраді за статтею 54-6 ч.1 КК УРСР.
Із анкетних даних, що наведені у справі, відомо, що Я.К. Ізашар (у деяких записах Ізошар) народився у латиському місті Віндава (нині – Вентспілс) 3 січня 1899 року. На момент арешту рахувавася працівником Головного управління паперової промисловості України (Укрпапіртрест), директор Камишуватської паперової фабрики, також був членом ВКП (б) (партійний квиток № 0710359). Разом з тим зазначалося, що Яна Карловича було виключено з лав партії у зв’язку із арештом. Цей факт заслуговує на увагу, оскільки у подальшому з’ясовуються доволі цікаві аспекти. Також записано, що Я.К. Ізашар був командиром запасу, мав незакінчену вищу освіту (хоча він фактично мав фах інженера з підйомних кранів, закінчивши академію целюлозно-паперової промисловості у Москві)
3 січня 1938 року, у день 39-річчя, о пів на сьому ранку на квартирі, де мешкав Ян Карлович, його дружинна Інна Семенівна (1903 р.), дев’ятирічний син Адольф та однорічний син Едуард, було проведено обшук. У результаті цього обшуку вилучили: фотоапарат «Фотокор», фотоапарат ФЕД (заводський номер 9397), фотозбільшувач ФЕД, військовий бінокль (заводський номер 1307619), а також облігації займу Другої п’ятирічки на суму дві тисячі вісімсот радянських карбованців, облігації займу зміцнення оборони на суму 250 крб. та закладну квитанцію №23886 на здавання облігацій на загальну суму в 1000 крб.
Із протоколу допиту від 7 січня 1938 року:
«Питання: Коли Ви прибули із Латвії до СРСР?
Відповідь: Наша родина виїхала у колишню Псковську губернію у 1899 році, коли мені було від роду декілька місяців. Батько був машиністом на паровому млині.
Питання: Де в нинішній час проживають Ваші рідні?
Відповідь: Батько у 1921 році помер в Сибіру, а мати з чотирма сестрами та двома братами у 1921 році легально виїхали на постійне проживання у Латвію. Проживають вони у місті Віндава. З ними я підтримував письмовий зв’язок, потім переписка була припинена, оскільки адреса моїх рідних, які проживають у Латвії, була втрачена.
Питання: Чим займаються Ваші брати і сестри, які проживають у Латвії ?
Відповідь: Із листів, котрі я отримував до 1930 року мені було відомо, що один із братів працював на млині, а другий наймитував. Старша сестра працювала домашньою працівницею і за листом брата – вона була баптисткою. Інша сестра вийшла заміж за моряка торговельного флоту. Інші двоє сестер були неповнолітніми, проживали біля матері.
Питання: Ваші брати служили в латвійській армії?
Відповідь: мій молодший брат в період 1925-1927 років служив рядовим у латвійській армії артилеристом.
Питання: Вам до арешту пред’являли звинувачення?
Відповідь: На паперовій фабриці в Малині, де я був директором знайшли збитку 3000 крб. і мене звинуватили в неправильному керівництві… Я визнав себе винним і в цьому відзвітувався перед партійною організацією…
Питання: Слідство володіє інформацією, що Ви органи НКВС порівнювали із царською жандармерією. Підтверджуєте ви це?
Відповідь: На бюро районного партійного комітету вирішувалось питання про роботу Відділу робітничого постачання і колишній начальник НКВС Пестуха зобразив роботу відділу в дуже темних фарбах… Я виступив і заявив, що підняте питання Пестехою, не відповідає дійсності і порівняв Пестуху особисто з діями провінційного поліцейського. У цілому органи НКВС я із жандармерію не порівнював».
Тут варто зазначити, що у лютому 1937 року Я.К.Ізашару Малинським районним партійним комітетом було винесено догану з попередженням «за відсутність боротьби по очистці фабрики від класово-ворожих та контрреволюційних елементів, за затискування критики, нечуйне ставлення до комуністів та робітників». У червні 1937 райпарткомітет прийняв рішення про неможливість перебування Я.К. Ізашара на посаді директора фабрики. Пізніше у Малині було «викрито» органами НКВС «антирадянську українську націоналістичну, військово-повстанську організацію», де активними учасниками виявилися Я.К. Ізашар, командир 138-го стрілецького полку В.Павленко, плановик ліспромгоспу Дорошок, а також начальник місцевого відділу НКВС П.І Пестеха.
Із протоколу допиту у січні 1938 року (без вказування числа):
«Питання: В яких антирадянських партіях Ви були членом до революції?
Відповідь: Я був членом гуртка молоді меншовицького спрямування… У цьому гуртку знаходився близько семи місяців. Потім перейшов в гурток молоді більшовицького спрямування.
Питання: За що Ви були виключені з партії у 1920 році?
Відповідь: Із партії я був виключений за недисциплінованість.
Питання: Управління державної безпеки володіє інформацією, що Ви є агентом іноземної розвідки. Чи підтверджуєте Ви це?
Відповідь: Ні. Я ніколи не був агентом розвідки.
Питання: Ви брешете. Слідство володіє достовірними даними, що ви протягом 15 років займаєтеся шпигунською і антирадянською діяльністю. Чи маєте ви намір дати правдиві покази про Вашу діяльність?
Відповідь: Шпигунською і антирадянською діяльністю я ніколи не займався.
Питання: Слідство Вас попереджує, що Ви будете розкриті в тому, що Ваші покази є неправдивими. Категорично пропоную дати правдиві покази про Вашу шпигунську та антирадянську діяльність.
Відповідь: Я ще раз підтверджую, що шпигунською і антирадянською роботою я ніколи не займався і по цьому питанню я ніяких абсолютно показів дати не можу.
Питання: Вам пред’явлено обвинувачення в тому, що ви проводили шпигунську і антирадянську роботу на користь одної з іноземних держав. Чи признаєте Ви себе винуватим?
Відповідь: Винуватим у пред’явлених звинуваченнях себе не визнаю».
Наступний допит Я.К. Ізашара відбувся аж 29 жовтня 1938 року. Вже на той момент слідство мало «переконливі покази» свідків про те, що директор Малинської паперової фабрики активно співпрацював із «агентом польської розвідки Йосипом Францовичем Альщинським» та таємно «фотографував фабричні об’єкти і шляхи сполучень Малина». Ось тут варто сказати, що Альщинський (як писалося в протоколах) насправді був Франц Йосипович Ольштинський – найкращий дизелист паперової фабрики. якого звинуватили в антирадянській діяльності, але свою вину він так і не визнав. Був розстріляний у Житомирі в листопаді 1937 року. При цьому у справі власне Ф.Й. Ольштинського ім’я Я.К. Ізашара і не згадувалось. Причому, за версією слідства зв'язок Ольштинського та Ізашара тривав до січня 1938 року. Тут вже важко щось коментувати.
До Малина за «свідченнями» очевидців Ян Карлович активно «співпрацював з польською розвідкою з 1922 року» і передавав інформацію про кількість озброєння 89-го Чонгарського полку, де він проходив службу, а також про плани і виробництво Дніпропетровського машинобудівного заводу, де займав керівні посади. Після «вдало проведених слідством дій» Ян Карлович Ізашар визнав себе «винуватим» у всіх скоєних «злочинах». 29 жовтня 1938 року засіданням Трійки при Київському облуправлінні НКВС (протокол № 391) підсудного було визнано винним і таким, що підлягає вищій мірі покарання – розстрілу, а майно конфісковується. Вирок був приведений у виконання 1 листопада 1938 року у Києві.
Варто звернути увагу на ще один момент у цій справі. Оскільки на момент розстрілу Ян Карлович формально перебував у лавах ВКП (б) і був виключений з партії лише 7 жовтня 1940 року. Тобто, майже через два роки після розстрілу. Ще один аспект цієї справи – економічний. Оскільки конфісковувалося майно, то ніхто вже й не повертав позик, які вносила конкретна особа в розвиток радянської держави та її обороноздатності.
Дружина Я.К. Ізашара Інна Семенівна неодноразово (перший раз на початку 1939 року) зверталась з проханням реабілітації її чоловіка. До листопада 1938 року вона систематично у Лук’янівську в’язницю щомісяця передавала харчі та 50 крб. І лише у 1957 році їй вдалося дізнатися про долю Яна Карловича, якого рішенням Військового трибуналу Київського військового округу від 31 липня 1958 року було визнано невинним і реабілітовано. Так звана партійна реабілітація відбулася лише 21 липня 1989 року.
Історія все далі відносить від нас той складний і трагічний період. Але від цього не стає меншим біль рідних та близьких, не втрачає своєї актуальності тема сталінських репресій. Важливим залишається усвідомлення масштабності та впливу трагічного минулого на сьогодення.
Володимир Студінський,
доктор історичних наук, м. Малин
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
