Молодший сержант Владислав Цибулько, інструктор 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, попри серйозне поранення з ампутацією, продовжує службу для захисту України. Про його історію розповідає Відділення комунікацій 95 бригади ДШВ 8 корпусу ЗСУ.

На фото інструктор 95 бригади ДШВ, молодший сержант Владислав Цибулько.

До війни Владислав вів активне цивільне життя: працював ведучим у нічних клубах, гастролював Україною та за кордоном, мав власний бізнес. У 2014 році він свідомо підписав контракт на корветі «Тернопіль» ще до анексії Криму, де й дізнався про окупацію півострова. Після евакуації присягнув на вірність українському народові та пройшов службу у різних підрозділах: «32 реактивний полк, 17-та танкова, корабель, комендатура забезпечення».

У 2019 році Владислав повернувся до цивільного життя, займався бізнесом у Києві, але вже у 2021 році знову повернувся до служби — цього разу в 95-у бригаду ДШВ. «Я усвідомлював, що насувається велика війна», — пояснює він свій вибір.

Досвід АТО, на його думку, не підготував до повномасштабної агресії. Під час бойових дій у Серебрянському лісі Владислав свідомо брав на себе ризик, щоб зменшити навантаження на підрозділ: «Я їздив квадроциклом центральною дорогою. На мене переключалися дрони та артилерія. Уразити рухому ціль важче».

В 95 бригаді Владислав виконував обов’язки командира, залишаючись у сержантському корпусі: «Коли з’являється слово «командир», ти відповідаєш не тільки за себе, а й за життя підлеглих. Тут потрібно бути і психологом».

Після поранення та ампутації Владислав пів року жив цивільним життям. «Цивільне життя виявилося складніше, ніж служба», — зізнається він, додаючи, що розчарування викликають ті, хто ухиляється від служби: «Ухилянти просто затягують війну, бо не дають змогу проводити ротації та відпочивати нашим воїнам».

Проте він відзначає, що мотивація та підготовка змінюють мобілізованих без досвіду: «Люди потрапляють у підрозділ, бачать ставлення та підготовку — і стають на правильний шлях».

Владислав говорить про службу без пафосу, керуючись досвідом і моральним обов’язком: «Поки я не залишу війну, я не можу піти. У мене є досвід, яким я можу зберегти життя особового складу».

Його мотивація проста та потужна: «Коли дитина телефонує і каже, що хоче додому, ти розумієш, заради чого ти тут. Щоб твої діти ніколи не бачили війну».