8 березня 2022 року він востаннє сказав дружині «Люблю вас». Після цих слів почалася виснажлива смуга: телефонні дзвінки в нікуди, звернення до різних інстанцій, формальні відписки й місяці невідомості.
«Він у полоні», — таку звістку жінка отримала від батька побратима свого чоловіка. Пізніше цю інформацію ніби підтвердив і сам побратим, хоча згодом зізнався: то було лише припущення. Коли бійці отямилися після масованого ворожого обстрілу, двоє його товаришів лежали біля будівлі, де переховувалося п’ятеро вояків, уже без ознак життя. А від її коханого за двісті метрів від того місця знайшли лише кітель, особисті речі та закривавлені бинти. «Значить, пораненого забрали в полон», — вирішила тоді родина. 11 березня його офіційно внесли до списку зниклих безвісти. А в середині квітня виснажливі пошуки завершилися страшною знахідкою — тіло чоловіка виявили у Фастівському морзі.
19 квітня Житомирщина у сльозах і квітах прощалася з Олександром Марченком. До свого 43-річчя Герой не дожив лише місяць. Спочив він у селі Пристанційне — там, де понад п’ятнадцять років разом із дружиною облаштовували родинне гніздо: власноруч зведений фонтан, доглянуті клумби, штучна водойма, альтанка, дитяча гойдалка…
Дружина із сином — точною татовою копією, якому чотирирічним довелося пізнати напівсирітську долю, — продовжують спільну справу. Щоб не піддатися розпачу, Леся з головою поринула в роботу та благодійність. А Андрійко не лише вражає музичним хистом — як і батько, здатен із третього прослуховування без нот відтворити мелодію на фортепіано, — а й торік єдиним від України у своїй віковій групі увійшов до учасників першого рівня міжнародної олімпіади з ментальної арифметики серед 33 країн. Крім того, хлопчик підтягує англійську, розв’язує кросворди й грає в шахи.
Шестиструнна доля
Їхнє знайомство відбулося 1 листопада 2001 року на Малинській меблевій фабриці. Леся щойно повернулася на батьківщину після десяти років життя на Херсонщині, куди родина виїхала через Чорнобиль. За плечима вона мала фах техніка-гідротехніка, спортивні здобутки у волейболі й легкій атлетиці та диплом закрійниці — а ще стабільну роботу й навіть житло від колгоспу. Проте додому тягнуло нестримно. Він тим часом залишив навчання на телемайстра заради армії.
«Я саме вийшла з лікарняного, коли з’явився новенький, — згадує жінка. — Невдовзі спільна знайома покликала на вареники до його мами. А потім я почула, як він грає на гітарі й співає — і це зачарувало. Музичну школу він закінчив по класу баяна, але душа лежала до гітари: їх у нього змінилося аж 24. Саме та мелодія, що йшла від серця, стала першим кроком до справжнього кохання».
Невдовзі пара оселилася разом — спершу в гуртожитку, потім на знімних квартирах. Рівно за два роки після знайомства вони власними силами організували скромне весілля. Пізніше придбали будинок у мальовничому селі Пристанційному й почали перебудовувати все навколо. «Там, де раніше садили картоплю, — розповідає Леся, — виросли квіти, рідкісні кущі, дозрівали перші врожаї в саду. Саша вмів геть усе: розбирався в електриці, техніці, чудово готував. У нашому маленькому раю ми були по-справжньому щасливі».
Олександр працював охоронцем у Києві, а Леся шила тюль і штори на замовлення для мешканців столиці й довколишніх населених пунктів. Згодом стала керівницею магазину однієї фармацевтичної компанії, який відкрився в Чоповичах.
«Поранений»
Коли розпочалася війна, яку спершу маскували назвою «АТО», Олександр добровільно став на захист рідної землі. Мовчазний за вдачею, про фронт він удома майже не говорив — усе перетворював на жарт. «Той період, коли він був на Донеччині, — гортає пам’ять дружина, — став для мене найважчим. Якийсь суцільний ступор. Я навіть у грубці не хотіла палити без нього, жила при двох градусах тепла. А коли за два дні до його дня народження в квітні 2016-го почула: «Поранений. У шпиталі» — світ ніби зупинився».
Далі — чотири шпиталі й вісім операцій. Граната розірвалася біля плеча, рука трималася лише на шкірі, бракувало 12 сантиметрів кістки — матеріал брали з гомілки, скріплювали металом. У львівській лікарні, куди його літаком доправили з Дніпра, хірург дістав уламок, що застряг за кілька міліметрів від серця, і сам здивувався, що пацієнт вижив. В одній зі столичних клінік, де Олександр проходив реабілітацію, довідавшись, що подружжя дванадцять років безуспішно намагається завести дитину, лікарі запропонували ЕКО. Подружжя погодилося — і біда обернулася щастям: 8 серпня 2017 року народився Андрійко.
Батько не міг натішитися сином. Коли той підріс до півтора року й дружина вийшла на роботу, саме Олександр цілими днями сам доглядав хлопчика — і робив це бездоганно, попри те що рука функціонувала лише на 27 відсотків.
Розуміючи, що на його пенсію та її зарплату гідно не проживеш, подружжя вирішило розвивати власну справу. Оскільки Леся ще з дитячого садка вела свята, обрали цей напрямок: навчалися, проходили курси, орендували приміщення, шили перші костюми власноруч. Так з’явилося event-агентство «ЛеМар», яке організовувало дитячі й сімейні свята, створювало фотозони та аніматорські програми.
На 24 лютого 2022 року було заплановано отримати перший замовлений костюм ростової ляльки — ведмедя. 23-го числа подружжя здало авто в ремонт. Вранці 24-го, побачивши вісім пропущених дзвінків від свекрухи, Леся злякалася. «Що ти кажеш?» — не могла усвідомити почуте. Олександр залишився з сином, а вона поїхала забирати машину із сервісу. Повернувшись, побачила за диваном зібраний наплічник — і в голові пронеслося все пережите разом: страх, чекання, довге відновлення. «Благаю, — просила вона, — лишись хоча б у теробороні. У тебе величезний досвід, ти можеш навчати інших. Що ти робитимеш там своєю півтора рукою?» «Комусь же треба і кашу варити, і рожки заправляти», — відповів він. Спочатку військкомат відправив його додому, але Олександр наполіг на своєму.
«В москві»
«Ти де?» — запитала вона, коли 28 лютого прийшло перше повідомлення. «В москві», — пожартував він, як завжди. А потім запала тиша. Кілька днів телефон мовчав. Леся телефонувала всюди, куди тільки могла, писала пости в соцмережах. Після одного з них озвалася волонтерка, яка колись допомагала збирати кошти на порятунок його руки, — і наполегливо порадила виїжджати з дитиною, бо якщо ворог дійде туди, їм із сином буде дуже небезпечно. Жінка зібрала документи чоловіка, найнеобхідніші речі — і виїхала.
Дорога була важкою. У Польщі, у приміщенні навчального закладу, де вони тимчасово зупинилися, на екрані висвітився український номер — телефонував Олександр. Він зрадів, що дружина із сином у безпеці, кілька днів вони регулярно зідзвонювалися. Леся розповіла, що їм пропонують переїзд до Франції — він підтримав ідею. А потім знову — довга й лячна тиша. Коли зрештою вдалося додзвонитися, незнайомий голос повідомив, що Саша «десь далеко, готує їжу». Далі — знову мовчання.
У Нормандії родину прихистило літнє подружжя французів, які подбали про все необхідне — навіть іграшки для малого купили. Лесі допомогли влаштуватися на роботу в круасанну. Увесь цей час вона шукала чоловіка: приєднувалася до чатів, переглядала списки загиблих і полонених на всіх можливих ресурсах, обривала телефони. Слова побратимів про можливий полон давали крихту надії.
Але їсти, спати чи навіть дихати спокійно не виходило. Літній сусід-француз мовчки приносив бутерброди. У відповідних установах запевняли: ні серед поранених, ні серед загиблих його немає.
«Збирала інформацію по крихтах, по пазликах, — продовжує розповідь Леся. — Чіплялася навіть за сни. Коли подруга з Малина розповіла, що їй наснився він босоніж у якійсь місцевості, і описала пейзаж, я зрозуміла — це Макарів, район гольф-клубу, де ми справді колись бували. Попросила кума й друзів поїхати туди й перевірити землю. Рятувальники не пустили — небезпечно, міни. А невдовзі, побачивши фотографію, повідомили, що подібне тіло є в одній зі справ. Зв’язали мене зі слідчою… Коли надіслали фото — у мене все обірвалося. Саша був роздягнений до пояса, флісова кофта знята не повністю, одна рука відірвана. Без взуття, лише в шкарпетках. Горло перемотане, у роті кляп, очі щільно замотані скотчем, уже потемнілим. У тілі — цемент і каміння. Пізніше з’ясувалося: одинадцять вогнепальних поранень, перерізане горло…»
Леся просила працівників моргу дозволити родичам, які саме їхали з Франції, впізнати тіло. «Ви жартуєте, дівчино, у нас 72 мішки», — почула у відповідь. Але їй пішли назустріч. «Я увірвалася зі свідоцтвом про смерть у військкомат і запитувала: невже це не двохсотий і не трьохсотий? Дивіться — я сама його знайшла!»
Похованням займалася військова частина — усе було організовано належно, навіть цигарки поклали в труну, як він любив. Довго вагалися, де ховати: на Алеї Слави в Малині чи в Пристанційному. Порадившись зі свекрухою, зупинилися на селі, де подружжя разом створювало свій маленький рай. Героя поховали 19 квітня.
Не зупинятися
У травні прийшов той самий, замовлений ще до війни, костюм ведмедя. Леся сприйняла це як знак — і з головою поринула в роботу, аби не зламатися. Знаки й підтримку вона знаходила знову й знову. Напередодні перших роковин (датою смерті стала дата офіційного визнання зниклим безвісти) дотла згоріла їхня домівка — на щастя, саме тоді вона з сином була на квартирі в Малині, яку вони заздалегідь придбали для хлопчика. А в річницю поховання жінка потрапила в аварію на автобусі, яким їхала на благодійний ярмарок, — ледь не загинула під колесами вантажівки.
Сьогодні Леся з Андрійком мешкають у Малині вже третій рік — у будинку, який вона придбала. Але домом досі називає ту оазу, що перетворилася на згарище. «Крізь рештки стін проросли кущі, навіть гойдалка вже завалилася, — та сад і клумби ми доглядаємо й досі». Придбала вона й триповерхове приміщення під агентство, де тепер працює навіть басейн.
Жінка організувала не один потужний збір для військових, віддала на фронт власне авто, провела чимало благодійних ярмарків. «Мої ляльки збирають кошти для захисників. Хлопці повинні повертатися живими додому», — каже вона. Продовжуючи спільну із чоловіком традицію, щороку до Дня захисту дітей проводить благодійні заходи «Кольори дитинства» та влаштовує фотозони для випускників просто в центрі міста. Приєдналася до всеукраїнської спільноти «Маємо жити», об’єднавши довкола себе дружин загиблих захисників. Цього року за участю жінок під керівництвом місцевої художниці відкрили вже третю виставку картин, написаних удовами, — роботи подорожують світом, промовляючи барвами непрожитий біль.
«Виставками картин ми збирали кошти для ЗСУ, — розповідає Леся. — Моя перша картина, створена у межах проєкту спільноти «Маємо жити», разом із роботами інших жінок та історіями про наших чоловіків, перекладеними англійською, вже мандрує світом, збираючи кошти для захисників». Крім того, вона заснувала спільноту «Незалежні», до якої входять 64 родини з дітьми полеглих Героїв. На Миколая та Новий рік Леся з командою агентства привозить цим дітям подарунки та створює справжнє свято — при агентстві навіть діє власна резиденція Святого Миколая.
Як їй вдається триматися — знають лише вона й Бог. Скільки психологічних практик і сеансів вона пройшла, щоб навчитися жити з болем, — можливо, розповість колись онукам. А поки що, щодня відроджуючись, наче Фенікс, вона допомагає й рятує інших — заради світлої пам’яті про кохання, яке пронесе крізь усе життя, і заради спільної дитини, яка є його точною копією.
за матеріалами — Лесі САДОМСЬКОЇ для сайту Сімейна газета
