Більшість людей чули про Радомишль завдяки популярному пиву, але мало хто підозрює, що це невелике містечко в Житомирській області зберігає скарб, гідний окремої подорожі — справжній замок з майже тисячолітньою історією.

Місцина, якій 30 000 років

Радомишль розкинувся серед мальовничої природи: через нього течуть річки Тетерів і Мика, а великий ставок надає місту особливого спокою. Але за цим тихим краєвидом ховається глибока давнина. Археологи знайшли свідчення того, що перші люди з'явилися тут ще 30 тисяч років тому. У VII столітті на цих землях жило слов'янське плем'я деревлян — войовничих і вільних.

Перша письмова згадка про місто датована 1150 роком — тоді воно називалося Мичеськ, за назвою річки Мика. З XVI століття за містом закріпилася назва Радомисль, а в 1946 році радянська влада змінила її на сучасну — Радомишль.

Перша папірня Центральної України

Справжній зоряний час у житті міста настав у 1612 році, коли монахи Києво-Печерської Лаври під проводом архімандрита Єлісея Плетенецького заснували тут папірню. Це була перша подібна виробнича споруда в Центральній Україні — до того часу папір виготовляли лише в Острозі та Львові.

Будівля одразу проектувалася як оборонна споруда: стіни завтовшки до 1,5 метра, будівлю з усіх боків оточувала вода, всередині — підземне джерело, а природний гранітний фундамент унеможливлював підкопи ворогів. Папірня не лише захищала себе, а й виробляла. Для виготовлення паперу використовували кропиву та льон — сировину, що давала матеріалу виняткову міцність.

Готовий папір доставляли до Києва через систему річок: Мика — Тетерів — Дніпро. Саме з нього у типографії Києво-Печерської Лаври була надрукована перша книга в Києві — «Часослов».

Руїни, млин і десятиліття занедбаності

Доля папірні виявилася невтішною. У другій половині XVII століття козацькі повстання знищили підприємство. Відродження відбулося лише наприкінці XIX століття — але вже в іншій формі: на руїнах папірні збудували млин із червоної цегли, який пропрацював близько 90 років.

Після зупинки млина будівля поступово перетворилася на звалище. Майже 20 років вона стояла покинутою, занурюючись у забуття.

Народження замку

Переломний момент настав у 2007 році, коли залишки старовинної будівлі придбало подружжя відомих українських меценатів — Шерємєтьєви-Богомолець. Почалася титанічна робота: з території вивезли 60 КАМАЗів сміття, відреставрували стіни колишнього млина, замінили дах і вікна, добудували вежу, укріпили береги Мики, розбили парк і встановили скульптури. Так на місці занедбаних руїн виріс Етнопарк «Радомишльська Папірня» — замок, що органічно поєднав у собі кілька епох.

Замок зсередини: зали з характером

Кожна зала замку — це окремий світ.

Трапезна зала захоплює колекцією старовинних прасок та історичними картами, що перетворюють звичайний обід на подорож у минуле.

Концертна зала вирізняється чудовою акустикою та є унікальною у своєму роді: в ній збереглося природне підземне джерело, яке існувало ще з часів папірні XVII століття. Такого поєднання музики й живої води немає більше ніде у світі.

Обрядова зала стала улюбленим місцем для молодят з усієї України. Її особлива аура — не випадковість: стіни прикрашають домашні ікони з приватної колекції Ольги Богомолець, яку вона збирає понад 15 років.

5000 експонатів і душа народу

Домашні ікони — серце музейної колекції й, мабуть, найзворушливіша її частина. На відміну від церковних образів, ці ікони створювали народні майстри для родинних осель. Вони не скуті канонами: святі на них схожі на звичайних людей, усміхнені, вбрані у квіткові орнаменти чи святкові шати. Як зауважив директор музею Віктор Москалець: українці не боялися Бога — вони любили його.

Серед п'яти тисяч експонатів — ікони на дереві, склі, камені та металі, вінчальні образи, козацькі ковчеги для мандрів, плетені амфори, старовинні сундуки та глечики.

Радомишль: місто, яке варто відкрити

Замок у Радомишлі — це не реконструкція заради туристів. Це жива пам'ять про першодрукарів, козаків, народних майстрів і простих українських родин, чиї ікони й досі дивляться на нас зі стін обрядової зали. Місто, яке більшість знає лише за пивною етикеткою, насправді зберігає частину душі України — і ця частина варта того, щоб приїхати й побачити її на власні очі.